Жак-фаталіст і його пан

Вiд страху слова в моему запитаннi я вимовляла уривчасто, нарiзно. Нiхто не вiдповiв менi, тож я подумала, що, може, й не почули мене. Знову я проказала останнi слова того запитання, бо все його проказати менi не було сили. Отож я промовила тихо й невиразно:

– Якоi ласки мушу я просити в Бога?

Менi вiдповiли:

– Просiть у нього прощення за грiхи всього вашого життя. Говорiть до нього так, як нiби ви зараз маете стати перед ним…

На цих словах я подумала, що вони радили раду й постановили спекатися мене.

Я не раз чула, що таке роблять по деяких чоловiчих монастирях: судять, засуджують i страчують. Тiльки ж не гадала, що таку нелюдську розправу можуть учинити в монастирях жiночих. Але скiльки було в них такого, про що я ранiш i не здогадувалась, а потiм сама побачила! На згадку про близьку смерть я хотiла скрикнути, але рот мiй розкрився, голосу ж не було. Я пiдiйшла до настоятельки, благально витягнувши руки, i, зiмлiвши, впала на спину. Я впала, але не дуже забилась. Такими хвилинами смертельного страху, коли сила нас покидае, члени непомiтно кволiють, нiби спадають однi на одних, i природа не в змозi пiдтримати себе, нiбито хоче тихо згаснути. Я втратила свiдомiсть, чула довкола себе тiльки дзижчання невиразних i далеких голосiв – чи то черницi говорили, чи то в ухах у мене дзвенiло, але я чула тiльки те безкiнечне дзижчання. Не знаю, скiльки часу пробула я в цьому станi, але прокинулася вiд раптового холоду, що дрожем пройшов по менi, аж я зiтхнула. Я була геть чисто мокра, вода стiкала в мене з одежi додолу – на мене вилили всю велику кропильницю. Я лежала на боцi в калюжi, прихилившись головою до стiни, напiврозтуливши рота, з обмерлими, заплющеними очима. Хотiла розплющити iх i подивитись, але на них нiби туман налiг. Крiзь нього я бачила тiльки плями вбрання, за яке марно намагалася схопитись. Я силкувалась поворухнути вiльною рукою, пiдвести ii, але вона була надто важка. Млость потроху зменшувалась. Я звелась i сiла, прихилившись спиною до стiни. Руки моi лежали у водi, голова впала на груди, я стогнала – нечленороздiльно, уривчасто, болiсно. На обличчях у жiнок був вираз такоi суворостi й непохитностi, що я не зважувалась благати iх. Настоятелька сказала:

– Поставте ii.

Мене взяли за руку й пiдвели. Вона додала:

– Вона не хоче припоручити себе Боговi. Тим гiрше для неi. Ви знаете, що треба робити. Робiть…

Я гадала, що тiею мотузкою мене задушать. Дивилась на неi, очi моi пройнялися слiзьми.