Камiнна душа

А витак доiти тра корову через тот пацьорок, що си викегне з мурашiня, та й так видоiти, шоб анi-нi молока не позiстало. Бо то е така ворожка, що ме корова цiлий рiк давати тiлько молока, кiлько го’ дасть на Юрiя самого. Та й тому маржинi пiдкладат ци перед цим днем сiна побагато найлiпшого, та й живит си добре, та й все.

Вже на плебанii почали непокоiтися, що так довго нема iмостi. Стара панi казала Оришцi пiти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазi та й загукала, як на черево:

– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

Та так старанно, що старша панi аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.

– Та що це ти гукаеш на iмость, як на корову? Посоромила би ся. Не пiти та не пошукати!

– Та вони у Анницi – де би iм ше бути.

– Ну то що з того? Треба пiти гречно попросити, а не так галайкати на все село.

Оришка побiгла, ляпаючи босими ногами.

– Їмостечку, любi! Там старi iмость такi лю-ютi-i, шо аж пудно си дивити, бiгме. Ідiт скорiше, бо вже кiв тримают, мут бити.

– Ти не лякай, а сiдай лiпше пiдкладати.

Оришка не давала себе довго просити, присiла перед ватрою i, ломлячи дрiбно гiлочки, любувалася, як вони спалахують. Потiм зскакувала i, щезаючи в тьмi, кричала:

– Чкайте! Я знаю, де ше е глiг. Бага-ато-багато! – i за кiлька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залiзе котра колючка у тiло.

В тихiй бесiдi, в гляданню мовчазливiм тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарештi, що таки треба йти додому.

Напустилася на Оришку:

– Ти пощо прийшла? Пощо тебе пiслано, га? Аби iмость до хати вести? А ти сама бавишся?

Оришка реготала.

Ішли потiм вузенькою стежечкою, лiзли через ворине. Дим’янчучка кричала Оришцi услiд:

– Прийди завтра будза iсти!

– Не требую!.. Я газдiвська дитина! – вiдгукуеться Оришка, i голос ii, дзвiнкий, гострий, свердлуе вухо.

– Який будз? Що за будз? – питала Маруся.

– А то, ади, завтра, на Юрiя, по раз перший вiвцi си доят. Зара’ молоко гледжиют, та роб’е будз, та несут до церкви разом з колачами перенними.

А витак тото свете[15 - Святять.] та дают кому бiнному, аби Бога молили та просили, аби вiвцi давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо iсти? Ой га!

Ішли, близько притулившися одна до другоi, в нiчних потемках. Близькостi хотiлося перед цими темними несподiванками, в свiжiй вогкостi першоi весiнньоi ночi. Маруся крiпко цiлувала Оришку.

– Що се менi цiлуватися так хочеться нинi?..