Камiнна душа

IV

Прийшов Юрiй – i розрiшив. Сказав: «Плодiться, i розмножуйтеся, i наповняйте землю, радуючися», – i жажда життя, жажда любовi, жажда еднання розлилася в повiтрi. Нею дихалося день i нiч, нею переситився напиток, i хлiб, i тогорiчний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творцi, – там широкою рiкою розливалася вона, перетворяючися в поезiю, в радiсть, в саме життя. І Маруся вiдчула це велiння, але не зрозумiла його. Щось прийшло. Живiше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велiв бiгати, спiвати.

Неяснi думи, неяснi бажання заворушилися в грудях, звiдкись налiтало зiтхання, мимолетний сум – а потiм знов хотiлося дзвiнко реготатись, повиснути старiй iмостi на шиi, пеститися, як кiточцi.

І було солодко… Спочатку…

Але рiс i повнився мiсяць десь за горою; свiтло-зеленим хором гримнули нараз пiсню новi бруньки на деревах; земля запишалася материнством… i легiнi фуркали потоками, як молодi оленi, викликаючи дiвчат; i яку червонiшу фустку надiвала молодиця в свято, а пацьоркiв стiльки чiпляла, що аж шия вгиналася, – i Маруся все частiше й частiше попадала в задуму i тихий сум.

Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав – не знала, не умiла вiдгадати.

Хтось могутнiй ходив селом вiд хати до хати i сiяв одуряючим зiллям. Пiдiйде, кине у вiдчинене вiкно i йде собi далi, а вiд того зiлля шалiють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вiчнiсть творити. І земля пристроюеться на празник еднання, земля вагiтнiе, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому.

Чари, чари, чари веснянi розiллялися темним небом зоряним нiчним, першими цвiтами яблунь i слив, рожевими хмарками на сходi i темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час захiднiй.

А Маруся ходила в незрозумiлiй тривозi, шукала – i не могла знайти. Ішла двором – з-за стайнi випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарiвшися, Оришка i лопотiла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець i, згинаючися, бiг у корчi.

Сiдала пiд старенькою дзвiницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нiкого за густою вербою, шепотiлися… Мужеський голос, стримуючи схвильовання, говорив, перериваючися:

– А я тi то все дарував… Єк ти з Васьком заходила собi, – я тi дарував.

І з Федорчуковим колач ек розтегали на пальцьох, – гадаш-сми не видiв? А я й то тi дарував…

А повний грудний набалований голос женщини, мало стримуючися, дзвенiв i дрижав вабливо:

– Фе! Було би не дарувати. Я тi кажу, шо з тобов нiчо в нас не буде, та й iди собi гет.