Камiнна душа

Чи не чуеш чого? Отак нiби… нiби якось пiд серцем що смокче, а?.. Нiби так iнодi захочеться чого з’iсти такого – нi?..

Маруся хитала, заперечуючи, головою, але стара iмость не вiрила: пiсля ii рахунку то вже слiд би було щось почувати.

– А може, ти лиш не звертаеш уваги? Може, ти не помiчаеш? – i починала оповiдати детально, як то бувае, що женщина чуе при тiм, якi об’яви.

Маруся нiчого того не почувала, не мала жадних об’явiв, i стара iмость, зiтхнувши глибоко, йшла до себе.

– Що би воно за знак? Сама, як орiшок, здоровенька i все.

Тут би дiти та дiти – а от дивися!.. Нi, таки, мабуть, з моiм Василем щось та не так…

А то нараз пiдхоплював Марусю якийсь вир радостi й гострого вiдчування розлитоi доокола гiрськоi краси. Тодi спiвала цiлими днями, як пташина, лiтала садом, лiзла в поточчини, де ще й нога людська, здавалося, нiколи не бувала. Мило було продиратися мiж кущами лiщини, крислатими буками, колючим смерiччям, любуючи на кожнiм кроцi все новими й новими фантазiями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами.

То пропаде вода мiж камiнням i вурчить десь в глибинi, то знов вискочить, засмiеться i мие пласке камiння, трiпае гiлкою, що упала вздовж. А Маруся стане на рухавий камiнь i гойдаеться, як дитинка, сама собi пiдкрикуючи; великий камiнь то плюсне краем у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а вiдтак, змокрiвши, посунеться вниз, а з ним i Маруся. І скрикне, i замочить черевички, i вискочить, i регоче потiм, регоче на весь лiс, як русалка.

А то стане тихенько-тихесенько пiд хiхлатою вiковою ялицею i слухае… Довго слухае, як в пiвденнiй спецi коло насиченоi жаром землi десь бринять невидимi мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить i сiдае на бiлу ручку, мов на лiлею пахущу, i шукае хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, i маленькi хвилi хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великi очi, хоче лiзти вiн вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, – i падае в воду.

А доокола так слiпучо, так гаряче свiтиться бiло-яскраве камiння, дишачи жаром; маленьке змiенятко порскае десь у щiлину мiж плиттям, а Маруся випорпуе його звiдтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло мiж камiнням.

Ще кiлька крокiв вище потоком – i мов у другий свiт попала…

Величезний храм iз прозрочисто-зелених стiн, зеленим гонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим пiвсвiтлом.