Камiнна душа

Десь-не-десь прорветься промiнь, упаде на гнилий пень – i мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоiть всохла смерека; обiлляло сонце ii червону фою – i аж дивно глянути: звiдки тут сей iнший колiр в сiм зеленiм морi.

І все тут, в тих вiчних тiнях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потiк зi срiбного став чорним; переплiвся чорним корiнням; сире сiре камiння поросло мохом, а помiж всiма ними малими – один, величезний, мов патрiарх сивий мiж правнуками, лежить вiд сотворення свiту уламок давно неiснуючоi скелi.

Порепався весь вiд лютих морозiв, вiдваленi непокiрливi дiти самi вже мохом поросли. Вода нанесла землi жмiньку – i от росте вже в щiлинi зелененька смерiчка, радуючися наiвно своiми блiдо-зеленими пучечками. Таке дурненьке… Смiеться, а того й не знае, що ще рiк-два – i висилиться випадково нанесена купка землi, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке нiжне свое корiннячко в усi боки – але всюди зустрiне холодний, злобний камiнь, непоживний одвiчно й непривiтний невмолимо. І зiв’януть зеленi безжурнi пуп’яшки, згорбиться стан, вже не смiятиметься бiльше смерiчка, задрижить передсмертно.

І до сердечного болю жаль стане Марусi дитини-смерiчки. Сiдае коло неi, цiлуе м’ягонькi зеленцi, пестить, як хоре немовляточко. А камiнь сiрий лае i б’е сердито нiжкою. Глухо говорить камiнь у вiдповiдь:

– Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорно-бривочко, а вислухай. А я розкажу тобi казку – не казку, билицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.

…Розкажу я тобi, як дiвчаточко вибiгало сюди, сiдало от там саме, де ти тепер, – легiника чекало, постiльчиком, нетерпливлячися, било-вибивало – от там саме, де ти мене вдарила.

…І легiник приходив. Цiлувалися, милувалися, бiлими руками обiймалися. Шо було, то було… шо сми видiв – не видiв, шо чув – не чув…

…А вiдтак пiбрали си… І забули про камiнь… А я не забув… Го-о-ой, шуме мiй, шуме, зелений мiй шу-уме. Та веселii квiти, тоненькii вiти… вiночок сплiтаеться, чоло квiтчаеться, серце з серцем таемно стрiчаеться…

…А то ще було раз… ек мати з сином прощала си… Шо як закувала зозулиця святоi недiлi, а iскликав д’собi тiсар хлопцi молодii, то так зробили-споредили, шо у бiнноi удовицi, у нещасливоi сироти одним одного сина-юнака брали.

…Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й нi, лиш сивим волосем камiнь вимiтала, сльозами лютими скелю пропiкала.