Камiнна душа

А легiник говорить:

– Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири недiленьки мене сподiвай си…

…Та як минуло iх штири, п’ета си зачела, – темноi ночi дощовоi стукав у вiконечко молоденький жовнерочок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пiстолета[20 - Пiстолети.] мосендзовi, рушничку набивану. Та iшли сюда i тут, от на сiм мiсцi, де ти сидиш, прощели си, випрощели си, неньчини сльози з потоковими филями мiшели си.

– Ой i сину ж мiй, ти жите мое, буду тi питати: звiдкив му те вигледати та й коли видати?

– Ой, у тотiй полонинцi iзродили рижки, а iду я, моя нене, тепера в опришки.

Ти ж набери, нене моя, бiленького цвiтку – щиро за мне Бога проси на сiм бiлiм свiтку. А iк ме тот сухий цвiток черешнi родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.

…Трiснув бартковi по каменi, – он диви си, ше й досi слiд видко.

– Ой га! – крикнув. – Най же тепер кемуе, хто мае кемувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!

…Та йк свиснув, шо аж лист з вiльхи покотився, як шугнув д’горi – посипалося дрiбне камiннячко з-пiд постолiв, а тi камiнчики неня у пазуху сховала…

…О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелiченi, душi покалiченi… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душi, зцiлятиме…

…А темноi ночi сталася новина – шо iскев[21 - Зарубав.

] побратим побратима. Не за воли, не за вiвцi, не за бiлi сорокiвцi – лиш вiдобрав вiку за пишну Марiку…

…Ішов легiник, в сопiвочку вифiвкуючи, постiльчика-ми камiнчики потручуючи, а з-за смерiчки, темноi схова-ночки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й головоньку, лиш правее плече…

…Скочив легiник усюда, от де ти сидиш, лiвов ручков си вiдбиват, правов нiжков по моховi ховзаючи си.

А ворiг кев уводно[22 - Ворог рубав раз за разом.], геть посiк-порубав – i впало тiло легiнське-молодецьке, увпоперек потоку упало, воду загатило. От тогди й на мене вода пiшла, кров злизала, принесла смерековее дзерно та й ви’тогди ся смерiчка на менi ростет. Дурненька, як ест… я iй уже казав…

…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнii легiники помiж собов б’ються.

Потоками й на увбочi, за тi дiдчi чорнi очi…

В руки колiна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповiдань сiрого каменя, бачила плями кровi на м’якiм мосi, крапелиночку слiз дiамантову, слiд ноги закоханоi дiвчини. І завидувала каменевi, що випив вiн усю поезiю гiр, що бачив життя i записав його на своiх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вмiе читати.