Камiнна душа

Стояв в хижiй позi, очi блискали неспокiйно, рука схопилася за пiстоль.

Але се тяглося лиш одну хвильку. Побачивши перед собою жiнку, легiнь заспокоiвся i навiть набрав молодечоi постави – от як завше легiнь перед дiвков.

Маруся не так скоро вийшла зi свого оторопiння й переляку i довший час не могла вимовити нi слова. Мовчав i легiнь, усмiхаючися.

Першим рухом Марусi, коли вона прийшла до себе, було – тiкати.

Але куди?

Глянула в один бiк, в другий – виходу не було. Стрiмко стояло голе камiння, потiк розлився широко, одна лиш була дорога – власне, попри того легiня.

І, мабуть, ця безпомiчнiсть надто вже яскраво вiдбилася на лицi Марусi, бо легiнь, все так само не рухаючися з мiсця, усмiхаючися, сказав:

– Не бiй си, молодичко, не бiй си – нiчо тi си не стане.

Голос був приемний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:

– А вiдки ти знаеш, що я молодиця?

– Та вже так… – вiдповiв легiнь i розсмiявся. Смiх був густий, горловий, i в нiм чулися заразливi нотки.

Страх Марусi поволi минав, i вона з цiкавiстю почала приглядатися молодцевi.

Та й справдi це був молодець! Рослий, стрункий, крiпкий i на руку, i на ногу. Викохався в цiм цiлющiм гiрськiм повiтрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко i свобiдно стояв на каменi, мов урiсши в нього червоними своiми постолами.

Уберя на нiм була незвичайно багата – такоi Маруся не бачила i в найдужчих газдiв. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камiнчиками по ньому, з позлiтками; широкий у пiвстану ремiнь, весь орнаментований, бляхою мосяжною цiткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напередi незвичайно красною турецькоi роботи чепрагою, емальованою i, здаеться, ще й з дорогими камiнчиками.

За ременем стирчала пара пiстолiв, а з-за плечей визирав крiс.

Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачiчена готурами й павичами, дармовиси й китицi бовталися по боках. Через плече висiла красна тобiвка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтованi рiзьбленi порошницi.

На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топiрчик, котрим легiнь грався, поблискуючи на сонцi, – це було щось дiйсно надзвичайно красне в цих вiдлюдних дебрях i пущах.

Мимоволi задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мрiях мiсячноi ночi, але щось подiбне.

Задивилася Маруся – i усмiхнулася.