Камiнна душа

А легiнь помiтив цей усмiх жiночий, однаковий в усiх станах i класах, помiтив i знав уже, як поводитися.

– Хто ти такий, легiню? – питала Маруся.

– Я? Газдiвський син.

– А що ж ти тут робиш?

– Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дедя казали, добра деревина на хати.

– Ну що ж – знайшов?

– Не знайшов-сми смереки, лиш одну гаджучку молоденьку, – i легiнь розсмiявся. – Та шош не знаю – ци i[24 - Їi.] рубати, ци так узети.

Маруся не зрозумiла.

– Як прийшов по дерево, то рубай.

– Ой, шкода би була… А ти звiдкив, молодичко файна?

– А ти мене хiба не знаеш?

– Нi, не знаю.

– Я ж попадя ваша, iмость.

– А-а!.. Я не знаю, бо я з енчоi парафii.

Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсiм перестала боятися, навпаки – iй приемно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним легiнем. Бо легiнь таки й направду був дуже красний: сутi рум’янцi грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рiвнi зуби з-пiд вуса; набiк кинена крисанiчка вiдрiзувала косу тiнь на однiй сторонi обличчя, тодi як друга була розбарвлена сонцем.

Чомусь зiтхнула Маруся i сказала, що хоче йти додому. Легiнь питався, чому так борзо. Вiдповiла – так.

– Ну то давай руку, молодичко, я тi поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такiм шпиткiм.

– Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.

– Усюда, – i показував стежечку коло себе.

Маруся скочила, але не цiлком зручно. Дужою рукою пiдхопив ii легiнь.

– А видиш? Так мож упасти.

Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще нiколи не скакала з каменя на камiнь.

Вийшли на якусь полянку. Крiзь смерiччя показав легiнь Марусi церковну баню. Жаль було розставатися.

– А зведи мене вже й на царинку.

– Ой, не можу! Бо дедя ме сварити, шо сми не врубав нiчо.

– Щось не виглядаеш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весiлля налагодився.

– То про всечiну. Гадаю – може, дiвку йку файну зустрiчу, а ци молодицю, – i легiнь смiявся, блискаючи зубами.

– То ти так любиш дiвки та молодицi?

– Не лиш я iх, а й вони мене.

– А яких ти бiльше любиш – чорнявих чи бiлявих?

– Таких, ек ти.

Маруся розреготалася i грозила пальчиком.

– О! Таких, як я, не вiльно любити, бо за таких пiп у церквi виклинае.

– Та най собi виклинае, менi шо до того? Єк тот повiдат: «Вже набив си вiн мене шо набив, та вже ж i я го си набештав». – «А вiн чув?» – «Та де!..» – Отак i менi з того уклетя.