Камiнна душа

Най собi вiн свою роботу мае, а я свою.

– Як я бачу, ти дуже ласий до жiнок, – задумчиво сказала Маруся.

Легiнь нiчого не вiдповiв. Пiдкидав топiрчик високо вверх i ловив. Дармовиси телiпалися, скрипiв ремiнь.

– Прощай… – тихо сказала Маруся. На неi найшла хвилька перелетноi якоiсь безпричинноi задуми.

– Майте си гаразд.

Маруся ступила крок i зупинилася. Хотiлося iще що-небудь сказати легiневi.

– Видиш, ми скiльки проговорили…

– Та дай, Боже, наперед бирше.

– Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…

– Та й чому би нi?

– Не знаю… А ти би хтiв?

В цю хвилю сталося щось несподiване.

Легiнь зiгнувся, витягнув вперед шию, очi напружилися. Хвилю стояв вiн такий нагонений, мов туго натягнений лук; вiдтак рвонув крисаню крiпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусi i в два скоки щез мiж смереками.

Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися i стояла без руху.

Але доокола було так тихо, так ясно, свiтло, так дружелюбно мовчав лiс, так привiтно поблискувала бляха на церковнiм куполi, що не могло бути мiсця страховi, i Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволi зiходити стежечкою вниз.

Дорiжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слiдами: сотнi нiг ступали в одно мiсце, i там вибивався великий слiд. Але тi слiди були рахованi на замашистий гуцульський крок, i Марусi незручно було попадати своiми маленькими нiжками в тi ями.

Йшла й дивилася на церковку, щулячися вiд сонця. На пiвдорозi зустрiвся iй пушкар з Жебйого – Гордiюк.

Пишно вбраний, в крисанi з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, вiн iшов, як цар, гордо несучи голову.

Побачивши iмость, вiн навiть не вступився дуже з дороги, лиш пiдняв трохи крисаню i уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввiчливiстю вiдповiла на уклiн, – не любила цього пушкаря.

Взагалi, здаеться, мало хто його любив. Повiдали, що був в опришках колись, але, пiймавшися, обiцяв за ласку свободи перейти на службу полiцiйну i виловити всiх своiх бувших товаришiв.

Суд прийняв ту оферту, i от таким чином Гордiюк став отаманом пушкарiв, а разом iз тим i царем своеi околицi.

Направду: часи були неспокiйнi, опришкiвство росло й ширилося. Нiхто не мiг поручитися, що, лiгши спати поренним[25 - Порядним.] газдов, не встане опришком; нiхто не мiг поручитися, що завтра або й сьогоднi уночi не прийдуть до тебе пушкарi, не скажуть, що ти опришок, не зв’яжуть, не кинуть у катуш.