Камiнна душа

Поки збереться суд, поки розглянуть справу. А розглядаючи, можуть присудити на муки «для прискореня справи» або засадити в темну яму «для вилiченя вiд упертостi». І щастя твое, коли ти, хоч i з ущербком для здоров’я, а вирвешся з пут: то був ще лiпший кiнець; в iншiм разi можеш i повиснути, нiхто тобi того не вiзьме за зле.

Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарiв самодержавними деспотами гiр. Гинули, правда, часом вiд якихось таемних куль, що не знати звiдки вилiтали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережностi можна було проносити свое пушкарське достоiнство таки досить довгий час.

От таким пушкарем був i Гордiюк. Коли до тих усiх прерогатив первобутноi властi додати ще брутальнiсть необмеженоi можливостi задоволити кожне свое бажання, упоення тою своею високiстю i могутнiстю, свiдоме вiдчування своеi богорiвностi, недотичностi, – ми будемо мати Гордiюка.

З ним нiхто не вiдважувався говорити, бо нiколи не можна було бути певним, що пiд кiнець розмови не вийде якого непорозумiння.

Щодо гуцулiв, то Гордiюк розумiв лиш одну форму вiдносин: низький уклiн, пiдлесливу ухмiлку i виконання всiх, найдурнiших навiть, велiнь. Все, що виходило за тi межi, найменший опiр приводив його до шалу, очi наливалися кров’ю, i тодi вiн був страшний.

Маруся прийшла додому задумчива й мовчазна. З’iла щось там трошки без охоти, а потiм вийшла на ганок i довго сидiла сама.

Слухала, як завмирае життя на селi.

Сонце вже впало за гори. М’яке, всюди рiвне, без початку i кiнця свiтло благосно постелилося на всiм, не положивши тiней. Он молодиця на Черемошi допирае бiлизну, часто й сильно б’е праником, а з-пiд нього розлiтаються бризки, мов дощ дорогоцiнного камiння. Двi дiвчини сперлися на заворiтницю, шепочуться, а потiм враз дзвiнко, розкотисто регочуть, вiдкидаючися тулубами.

Чиiсь конi перебрiдають на той бiк рiки, а маленький хлопчик хоче iх завернути, та приступити боiться: узяв прут, вимахуе ним, а конi йдуть, попустивши голови, i не звертають уваги. Далеко, на Бережницi, торкотить млин, i в тишi передвечiрнiй широко розноситься його ритмiчне тарарахкання.

Тихо-тихо, нечутними кроками наближаеться вечiр. Товар’е заруло десь далеко на дорозi, уiдають котюги.