Камiнна душа

Та вже егомость якось запротестував:

– Де то видано, де то чувано? Замiсть того щоб самiй раненько устати та старiй женщинi подати до лiжка каву, вона – дивiться, люди добрi! – сама вилежуеться, аж поки iй принесуть.

Говорив вiн це не злобно, а от просто так собi, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонiю його понять про обов’язки жiнки.

Маруся кривилася потiм два днi на чоловiка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость пiдкпивав[4 - Пiдсмiювався.] собi:

– Що то, мамо, нинi кава так нiби… чи то недоварена, чи то переварена?

Бабця посмiхалася, говорячи:

– Ну, ну… Буде вже тобi.

– Та нi, таки справдi щось кава менi не смакуе. Чи то, може, не ви самi варили?

– Прошу не пити, коли не подобаеться! – з обуренням виривалася Маруся, схоплюючися. На початках вона брала ще то все за чисту монету.

О. Василь робив великi очi.

– А-а-а!.. Так то, може, ви варили?

– Я. Але вже по раз останнiй.

– Ну, то так би ви й казали. Я би тодi почав хвалити, – i пив далi, наче розсмаковуючи.

 – Гм… Воно й справдi кава нiчого собi. Гм… Але ж таки й зовсiм добра кава. Гм… Я би навiть сказав, що зроду не пив такоi доброi кави.

Маруся розцвiтала.

– Направду?

– А бiгме направду. Так що навiть прошу позволеня поцiлувати ручку.

Згодом, коли така кумедiя повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаiлася i вже не звертала уваги на слова мужа, а свiй обов’язок варення кави повнила вже без сердечноi тривоги: вставала заспана, з позiханнями мiшала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою.

І все те пiд безперестанний шепiт бабцi:

– Але йди… Йди, я сама… Та вiн не дiзнаеться… Йди-бо…

Маруся ще смачнiше позiхала i пiвсвiдомо бовтала ложечкою.

Решта господарства цiлком оминула плечi Марусi – бабця сама несла весь тягар на собi, не допускаючи Марусю навiть до дрiбниць.

Взагалi родинне життя надзвичайно якось скоро увiйшло в свою колiю. О. Василь мав щось iз флегматика в собi: все, чого лиш вiн дiткнув рукою, набиралося якоiсь сiростi, як в дощову годину.

Впору з’iсти, впору лягти спати, з нудотою вiдробити свiй обов’язок, положене число разiв на тиждень приголубити жiнку – в тiм замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямiновi[5 - Розпорядку дня.] якось занадто вже скоро осiв о. Василь: в швидкiм темпi почало вiдростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лiнивими i число iх все зменшалося.