Камiнна душа

І в усiм тiм новiм життю, в усiй тiй розмiренiй пристосованостi, i в соннiй любовi мужа, i в нiжних пiклуваннях свекрухи – в усiм тiм Маруся вiдчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби… якби не було… гiр.

Гори!..

Спочатку не зробили вони на неi вражiння. Навпаки: першi днi, як лиш молодi сюди приiхали, Маруся вiдчула, що гори давлять ii.

– Але бiйтеся Бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!

О. Василь лиш блимав очима. Вiн був з Подiлля, i йому самому якось було… «омкно» серед тих мовчазливих велетiв.

І лиш стара iмость, уроджена в горах, одразу почула себе на мiсцi i дихала, як риба в водi.

– Нiчого, дiтоньки, нiчого! Буде все добре. Я виросла i весь вiк свiй прожила на долах, але люблю гори понад усе.

І справдi: вона вiдразу вжилася в гiрську атмосферу i ввела в неi дiтей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигiдного хлiва, а де вiн, цей хлiв, буде стояти, у горах чи на долах, – це йому було цiлковито однаково.

Але зате Маруся згодом вiдчула гори цiлою душею i полюбила iх.

– Чекай, чекай, доню, – часто говорила стара iмость у вiдповiдь на захоплення Марусi. – Це ж iще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвiтають трави, як вилiзуть гуцули зi своiх кожухiв та розсиплються маком червоним по узгiр’ях – от коли нашi гори краснi! Узимi якось… тiсно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками, вiд стежки анi руш. А влiтi – куди оком глянути, туди й ногою ступити. Пташечкою будеш лiтати кичерами, коли…

– Коли що, бабцю?

Бабця усмiхалася.

– Але, бабцю, – коли що, ну?

– Коли… коли я… не буду бабцею. А як буду або сподiватимуся – о, тодi обережненько будеш ходити, на паличку опиратися, а я тобi буду смачнi страви варити, i тодi вже кава йтиме до лiжка, хоч би там що. А вiдтак… вiдтак винесемо його сюди, на ганок, i буде на него сонечко свiтити, буде його вiтрець полонинський обвiвати. І буде рости вiн здоровий, красний та розумний.

– Хто се, бабцю?

– Вiн, мiй унук.

Отже, бiгай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, Господь дав, пiшло, щоб було покорму багато, щоб свобiдно перетерпiла.

– «Аби-с легко зносила та й мирно злегала…»

– Дивись! А ти звiдки знаеш гуцульськi приговiрки?

– Таже я завше мiж гуцулками, бабцю!

Справдi, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки ii пестили, як малу дитину, i, здавалося, не мали жадноi пошани для такоi високоi гiдностi, як iмость.