Камiнна душа

Навiть називали просто «Муха», бо чули, що iнодi ксьондз так ii називав.

– Ей ти, Мухо! А йди суда! – кликали, мовби яку сусiдку, але по сутi речi любили свою iмостечку, як лялечку, i зробили би для неi все.

Марусi, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, i якось в недiлю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: вiд одноi баби взяла запаску, вiд другоi постоли, вiд третьоi фустку, сорочку свою побiгла принесла. Молодицi убирали свою iмостечку, як вильце, зi смiхом та жартами.

– На всi гори молодичка!

– Ае! Нема ношi понад гуцульську! Красит, панит, кольору додае.

А третя вже пiдспiвуе:

Ци то, люде, чучурина,

Ци то горошина?

А ци то ми, добрi газди,

Файна йка дiвчина?

– Та ци ти, Мухо, дiвка, ци таки молодица? Бо шош не вигледаш ми на молодицу.

– Ае! То би тi в уплiтках було файно та в згардi.

– Ей де! – смiялася Маруся. – У вас молодицi краще ходять, як дiвчата.

– Бо то так i треба. Дiвка шо? В дiвцi смаку нема, – i баби реготали.

Тим часом скiнчилася служба в церквi.

О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, iшов до хати, наскоро полагоджуючи всi справи i щохвилини повторяючи:

– Люди добрi! На Бога, дайте менi чистий спокiй. Бо ви сте харчували, як зiходили до церкви, а у мене ще й горобець у ротi не наслiдив.

Але гуцули не звертали уваги на цi молiння. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зiходити з верхiв, i недiля була единим днем, коли можна було полагодити всi справи: i що дотикалися душi, i що зв’язанi були з потребами тiла.

Купувалася сiль, олiй, усечина; упорядковувалися вiдносини з властями – словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днiв наперед.

Найбiльше допiкали о. Василевi баби. З ними вiн нiколи не мiг дiйти ладу, а надто на перших початках, коли майже нiчогiсiнько не розумiв, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхiв частiше, бували й на долах, ходили рiзними царами, а баба що? Сидить собi на своiй «течiрi» i говорить так, як на цiй «течiрi» говорили дiд ii, й прадiд, i всi попереднi поколiння на тисячу лiт назад.

А що на другiй «течiрi» говорили «май iнакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.

– Вiн корнее, корнее, а ми не гоннi. От iк би змора посiла. Та витак[6 - Вiдтак.] си провергли – а ту тi мреч в очех, а дух ек не зiпре у хавках.

І пiвгодини часом б’еться о. Василь, поки зрозумiе, що «загорiло дiвчинише, бо каглу завчесу заткали».

– Коли ж то було?

– А сночi, iгомостику, сночi.