Камiнна душа

– Що це значить «сночi»?

– Та… нiби сночi, сночi, ади… Саме у завлеги…

І тому тепер, забачивши, що молодицi купою стали йому на дорозi й чекають, о. Василь хитрим способом хотiв обминути газдинь, але вони посунули за ним. Тодi вiн узявся iх переконувати, що для цiлого всесвiту буде лiпше, коли вони цю справу вiдложать на слiдуючу недiлю.

– Та ми нiчо не маемо до рахунку, прошу iгомостя. Лиш тут онна молодичка… аби-сте були ласкавi приймити та й зговорити шос.

– Я не маю часу, я не маю часу. Бiйтеся Бога, люди добрi! Ви вже харчували, а у мене ще й дрiбки у ротi не було.

– Та вже, iгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхiв тiцький свiт iшла.

– Що ж там у неi пильне таке?

– Нехай сама вповiст, – i випихали Марусю наперед.

Зашарена, усмiхнена, стояла вона напередi, перебираючи запаску пальцями, i дiйсно, було на що залюбуватися.

О. Василь протирав очi зi здивовання.

– Ти?.. Що?.. Що то мае значити? Що то за маскарада така? Звiдки? Хто тебе вбрав? Геть менi скидай! Цю ж хвилю!

Але тут уже всi гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навiть газди.

– А не майте серця на тото, iгомостику.

– Таку жiнку Бог вам дав, шо маете декувати опередь престолу.

Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо – i сам не знав. І потiм, за обiдом уже, iсть-iсть та й згадае.

– Я що? Я лиш о тiм, що ти, певно, вже бiлих звiрiв маеш повно. Бо то ж треба знати – з кого брати, а з кого й нi.

А на другу недiлю гуцулки, змовившися, принесли своiй iмостi в дарунок геть цiлий убiр гуцульський.

Одна дала унучi, друга постоли, файно поморщенi та пофарбованi, третi зложилися на киптарик iз сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушнiра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге – що таки нi до чого: нiжне таке, дощу си боiт. А от iмостi – саме таке.

І запаску, золотом перетикану, i фустку шовкову, а пацьоркiв то нанесли тiлько, що «корову би стало прикрасити…».

Маруся аж не могла рiшитися, чи приймити iй то все, чи нi.

– Любi моi… дорогi моi… Та за вiщо ж то? Та чим же я вiдвдячитися годна?

– Бери, бери, Мухо, – то з доброго серця.

І молодицi пригадували, як Маруся власними руками нашила й нагаптувала багато всяких i воздухiв, i сорочок на жертвеники, та на престоли, та на налоi; не переставала й тепер постачати всього того, хоч наглоi потреби вже в тiм i не було.

– Се на будуче, – говорила, приносячи якесь нове покривальце.