Камiнна душа

А тепер сидiла над якимось гаптованням до антимiнса й плащаницi.

ІІ

Отак i йшло життя – в тоненькiй якiйсь гармонii.

Не чулося твердого чогось, тривкого пiд стопою. Все було, мов порцеляна, доокола: на око приемне, а опертися не вiльно.

І единою твердою рiччю в усiм тiм, чула Маруся, було почуття староi iмостi. Тiльки бабця одна щось знала певно, нiби посiдала тайну життя i вносила це розумiння в оточення. Простими словами говорила високi iстини, ясним поглядом добиралася дна душi. Дивилася розумними очима на свою невiстку i думала: «Що зробило тебе такою пташечкою й квiточкою? І чи зумiеш отак проспiвати, прощебетати цiлий вiк – чи зломить тебе життя, як квiтяну гiлочку?»

І сумно ставало по цих думах на душi.

Любила сина, але не могла не бачити, що для поривчастого й поетичного темпераменту Марусi треба би було iншого чоловiка: розумного, твердого i трошки романтичного. Романтизм згодом вивiявся би, i зостався б лише розум та його поезiя.

А о. Василь… Отець Василь був i не твердий, i зовсiм не романтичний, i… не дуже розумний навiть.

Бачила це бабця i журилася.

Якесь складне почуття носила в собi. Вiдчувала, що синовi дуже мало треба до щастя i що його задоволила би кожна жiнка, але що сам вiн далеко не кожну жiнку мiг би зробити щасливою.

«Поки воно пiвсвiдоме – не вiдчувае нiчого. От – бавиться собi, спiвае… Ще не перестала бути дiвчиною-дитиною. Але потiм – чи не прийде щось велике, чи не скалiчить душу?»

І боялася приходу того великого, i молилася.

А Маруся брала життя таким, яким воно iй давалося.

Любо iй було чути себе загальною пестiйкою, любо збiгати снiжною стежкою, порипуючи черевичками, та крикнути молодицi:

– Єк днювали, Адно?

А молодиця засмiеться, мовби ясний мiсяць уздрiла, i скоро-скоро кричить щось у вiдповiдь.

А то скаже Грицьковi зладити сани, понабирае дiвчат, величезною стоголовою купою наваляться в сани i летять згори униз. Вивалюються в снiг, регочуть – аж вiдляски горами йдуть. А хто йде-iде – усмiхнеться тепло, дивлячися на чисту цю радiсть.

– Узев собi наш пiп не жiнку, а дитинку.

– Най. Най свое вiдбудет. Видiв[7 - Певно.], не було чесу в дедя-ненi.

– Повiдают, що зросла в екихос манастирьох ци де…

– А но видиш!

А довгими зимовими вечорами, коли сонце о другiй вже закотиться за кичеру i лиш ганок востанне ловить блiдi снопочки холодних променiв, сiдала Маруся в кухнi – бо там найтеплiше – i, вишиваючи, слухала довгих, безконечних оповiдань баби Гафiйки.