Камiнна душа

Пiд звуки його чарiвного рога танцюють гори й лiси; його кiнь золотогривий лiтае понад хмарами, пашить вогнем iз нiздрiв, побрязкуючи срiбними пiдкiвками; його зброя валить тисячi ворогiв, гонить в пустинi, а вiн сам, прекрасний, могутнiй, царствуе десь за високими горами, за глибокими синiми морями. І прилетить вiн на своiм бистрокрилiм конi, схопить, понесе понад борами непроглядними, рiками змiiстими на коврi-самольотi, примчить до палацу прозрочисто-мармурового i скаже: «Ти тут королевою!..»

Радiсно усмiхаючися, в дорогоцiннiм уборi, вiдбившися усiею постаттю в сотнях дзеркал, пiде вона оглядати свое царство.

Над басейнами нахилиться, заглядаючи в срiблясту глибiнь, послухае дзвонення незчислимих водограiв, запашних цвiтникiв потопче радiсний килим, приголубить ласкавих звiрят заморських приручених i засне потiм, солодко втомлена, на пишнiм, усiянiм цвiтами ложi…

І настануть потiм днi солодкого щастя, полетять, помчаться безпереривним дзвенячим ланцюгом. Рано буде прокидатися пiд звуки невидимих флейт, лебедiв бiлих буде годувати на блакитнiм озерi, а увечерi – буде бал!.

.

Пишно, слiпучо освiтяться золотi палати, сотнi розкiшно вбраних вельмож, галантних кавалерiв, красивих дам будуть плестися в грацiознi, гармонiйнi вiнки менуета пiд нiжнi звуки невидимих оркестрiв. А пiд час прогулок освiтленими алеями молодi красавцi будуть шепотiти своiм дамам любовнi фантазii, поезii, мадригали…

А серед всiх тих сяйливих, блискучих товп – вона, цариця балу, йти буде зi своiм лицарем, зi своiм владикою.

В сукнi, зiтканiй з повiтря й сонячних променiв, iз жемчуговою дiадемою в волоссю царственно буде шествувати серед загального поклонення i, ласкаво вiдклонюючися, сiяти бiлi рожi доокола. А з кутка, з-за густого лiсу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним ii рухом гарячi закоханi очi молодого юнака: вiн ще в сьогоднiшню нiч закiнчить своi рахунки з життям через нещасне кохання…

Марусю тягло до потоку.

Приходила, сiдала на тiм самiм мiсцi, де була з легiнем, i шукала очима слiду.

Он тут вiн сидiв, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисанi, а потiм упав на камiнь вiд молодечого повороту голови.

І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усмiхалася, пригадуючи собi оригiнальний який-небудь гуцульський вираз, i вдивлялася в зелену темноглибiнь лiсу – чи не роздвинеться завiса, чи не з’явиться легiнь, ще стрункiший, ще кращий, нiж перший раз.

І не було iй страшно, i соромно не було.