Камiнна душа

Кого ж би мала соромитися? Нiхто не чуе дiвочих дум, нiхто не знае мрiй дiвочих.

Але його не було.

Хоч би знати, як вiн називаеться. Забула спитати. Вже зумiла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажiм, у баби Гафiйки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиi то взагалi потоки? Хто iм газда? Властиво, чие то дерево, що росте поточчинами? А цей потiк до кого належить? Властиво, я хотiла сказати, до якоi громади? Ну, i так далi. Вже би вона потрафила. А тепер…

От уже третiй раз приходить сюди, на камiнь, а легiня немае.

І втома якась душевна нападае на Марусю. Вертае до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очi би не дивилися.

В такi хвилi не знала, куди себе дiвати. Ішла на церковну царинку, пiд свою улюблену вербу – там не було спокою: двi баби, стоячи кожна на своiм подвiр’ю, лаялися скiльки було духу, i далеко розносилися iх мiцнi, на простори рахованi голоси.

– А бодай би тi так легко на свiкi жити! Суко! Бодай би тi викришило до дитини, до пня й до сухого листу!

– Пес би ригав на твоi слова, гадино ти з-пiд iлового корiня.

А зiйди лиш суда – я тi висмикаю тотi косицi кошечi, шо легiнi по коршмах недовисмикали!

Марусi ставало нудно. Нудно вiд сеi милоi розривки гуцулок, нудно вiд тихого, недвижного повiтря. І навiть гори, теплими синiми хвилями купанi, обридали, уiдався шум Черемоша в уха, – i Маруся йшла до плебанii.

А тут iще гiрше. Все таке одноманiтне, все таке вiдоме-перевiдоме. От крiсла мiсцевоi продукцii. Солiднiсть роботи iх, без сумнiву, була понад всяку конкуренцiю: вже висидiло на них п’ять поколiнь i ще п’ятнадцять висидить.

Але беручи з поглядiв естетичних, iх iще в третiм поколiнню треба було порубати на дрова.

От гуцульський тарiль рiзьблений, з писанками гуцульськими на нiм; тарiль красний, правда, i писанки ладнi, але бачити сей тарiль рано й вечiр, день в день, день в день – ставало невиносимим.

Он якась плутанина зi смерекових гiлочок, нiби рамця якi, чи що, але в тих рамцях немае нiчого, порожню стiну видко. От консолик iз векелеi, а на нiм фiгурка Божоi Матерi в яскраво-синiх шатах iз традицiйно-скорботним виразом обличчя.

Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобiсiле!

– Скучно менi, бабцю!.. Скучно менi, – скаржилася свекрусi, единiй людинi, з котрою можна було поговорити.

Але бабця не розумiла. То старалася потiшити вже справдi, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неiснуючу хворобу i заливала липовим цвiтом на нiч.