Камiнна душа

Але потiм нараз згадувала i, заревiвши, знов утикала лице в ковдру.

– І ти все тото робила?

– Ае! Та сми робила усе, iк вiн казав, та, ади, ношу цес горiх, запав би си, й дотепер, на голiм кiлi. – І Оришка пiдiймала сорочку, показуючи на тонкiй бронзовiй фiгурцi шнурочок коло бедер.

– Фе… що ти робиш, Оришко?.. Встид.

– Аби-сте видiли…

Але чим допомогти справi, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василевi; гадала, що вiн, як пастир духовний, прийме цю вiсть близько до серця, але, на превелике свое здивовання, почула рiвнодушну вiдповiдь:

– Ну, та й що? Ну, та й що?.

. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нiчого тут не пораджу. Гадаеш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рiк отут, у однiй моiй парафii. Бо тi гуцули – то як дики. То такий зiпсований нарiд, що поняття переходить. Що я наговорюся iм, що си я набештаю, – а то все мов об стiну горохом, а то все нi до чого. Та вже не хочеться менi й губи отворити: дiдько вас бери, чи я маю за вас у смолi кипiти? Дав би Бог свою википiти.

Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.

А вночi Маруся лежала, розпалена думами, i… завидувала Оришцi.

«Вона взяла свою частину. Надiялася на якийсь там горiх – i свобiдно любила. Чому ж менi не дано навiть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той легiник чорноокий носить його на вiстрю своеi бартки? Чи не в каменi тiм великiм заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де мое хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»

IX

Раз якось, коли думала Маруся про того легiня, прийшло iй у голову, що, певно, вiн мусить бути з яворiвськоi парафii.

Яворiв межував верхами з Криворiвнею, той потiк бiг, власне, з яворiвського боку – це все наводило на думки.

Рiшила iхати до Яворова: там в недiлю мав бути храм. Властиво, мiж яворiвським i криворiвським парохами майже не було жадних вiдносин: нi о. Василь не iздив на храми до Яворова, нi, знов, яворiвський ксьондз не приiздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче iхати до Яворова, здивувався i навiть розсердився.

– Таже ти не знаеш там нiкого! Я сам з тамошнiм парохом знакомий от так, лише з реколекцiй та соборчикiв.

– Ну, то що? Я можу й зовсiм не йти до священика: побуду лиш у церквi та й назад.

– Та ти збожеволiла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.

– А коли образяться, то зайду.

– Нiкого не знаючи? І тебе нiхто не знае.

– Видко попа по халявах, як то кажуть.