Камiнна душа

Зрештою, то менi зарахуеться за першу вiзиту.

О. Василь лиш руками розводив.

– Та що на тебе найшло? Чи об’iлася чого, чи як?

Маруся здвигала плечима. Якась упертiсть заволодiла нею i просто хотiлося поставити на своему.

– Хочу, та й бiльш нiчого. Хочу на храм подивитися.

– Та хiба ж у нас то вже й не храм? Або по сусiднiх парафiях, з котрими жиемо?

Маруся навiть не вiдповiдала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара iмость прийде на помiч.

Так i сталося: бабця уже говорила ласкаво синовi:

– Та поiдь уже, поiдь з нею.

Що тобi? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розiрватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

О. Василь висував останнiй аргумент:

– А служба Божа? Таже i у мене недiля якась, не можу ж я кинути своi обов’язки та iхати свiтами для жiнчиних примх.

– А ти згодом трохи приiдеш. Ми поiдемо наперед, побудемо в церквi – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радостi. А тут все сама та сама.

– А що ж я iй – паничiв зi Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

– Та й то би не завадило.

Правда, Марусе? – жартувала стара iмость.

О. Василь уже починав бурчати собi пiд нiс. Це було знаком, що подаеться.

– Люди живуть ще й гiрше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Боговi треба. Парохiя не зла, iсти-пити е що i в чiм сходити – якого ж iй ще, за перепрошенням, дiдька треба?

Але врештi збиралося й iхалося. Маруся скакала з радостi, викликаючи остереження староi iмостi.

Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було мiж чужi люди неабияк показатися.

А в недiлю з самого рання у Марусi був якийсь святочний настрiй, котрий iще вдесятеро побiльшився, як сiли нарештi на вiзок i поiхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося iй на очi: хмарцi, рельефовi гiлок на ясно-голубiм небi, пишним картинам гiрського життя.

Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весiнньому яскраво-зелене. Навiть небо набиралося зеленавих тонiв – мов уся земля окуталася надiею.

А на тлi цього зеленого моря, мрiйних контурiв далеких верхiв, мов рухливi чiчки барвистi, посiялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в травi плаiчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко свiтяться черленi, перетканi сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскравi, переблискують на сонцi стародавнiми прикрасами на головах дiвчата, легiники топiрцями, а поважнi газди сардаками пишними.