Камiнна душа

Дяки галасали, стараючися перекричати один одного, бо то гонiр бирший – май-май високо, понад усi деки голосом повести; а при тiм виверчували, завивали мотив, роблячи його подiбним до гуцульськоi вберi, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул «дрiмнее завитечко» – така вже його вдача. Як сипле що або вирiзуе, – кладе туди сто орнаментiв, сто мотивiв, сто барв. Так же й убираеться, так же й спiвае, таку ж i психiку мае покручену, незгадану, многогранну: вибачае такi речi, яких нiхто би не вибачив – i нараз образиться через дурницю, через дрiбницю – i хапаеться за топiр.

Іде до вiйська, блукае геть свiтами, царами, а вернув д’хатi, знов убрав свiй сардак, постоли взув, i нi по чiм ви не пiзнаете, що вiн у Вiднi пуцував[29 - Чистив.] конi капiтановi, у Пештi маширував, шукав любовних приключок в «златей Прадзе». Сiв собi на грунтi оседком i сидить сам-самiський, i все життя, i все, що в нiм, сам собi творить. Лиш те своiм узивае, що вiдвоював у природи, у звiра та ще нiби у Бога випросив. Анi потреби сусiдства, анi користi групи, анi сили еднання вiн не розумiе – вiн iндивiдуалiст.

А iсторiя летить невпинним маховим колесом, насуваеться молот культури – i недовго хiба проносити гуцуловi його своерiднiсть.

X

Нарештi служба скiнчилася. Нарештi!

Похриплi дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повiшельники, яким пощастило зiрватися з шибеницi. Тричi скупанi у власнiм сосi, попи були голоднi, як… впрочiм, обiйдеться без порiвнання. Ближнi гуцули забирали д’хатам своiх кревних, знайомих, гостей з других сiл, але бiльшiсть, маючи зi собою все потрiбне для храмування – як гусленку, бриндзю, масло, мед, рiзнi-рiзнiськi кулешiнники, бурешiнники, голубцi, а також обов’язкову прикрасу святого храму – добру посудину з горiвков, – ця бiльшiсть розсипалася знов-таки по цминтариську, i там, серед зелених могилок, пiд захистом хрестiв та смерiчок, iшов правдивий гуцульський храм.

Гуцульське кладовище i в звичайнi часи нiколи не бувае смутне, бо гуцул до смертi вiдноситься цiлком фiлософiчно i не боiться анi ii самоi, анi ii царства.

Не раз можна бачити на цминтарi натерховану кобилу, що мирно пасеться мiж могилками, з’iдаючи траву, порослу, може, з частин тiла попереднiх газд ii предкiв, а сам теперiшнiй кобилин владика, трудний ходом, спить собi, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забiжить сюди й закохана пара, вишукае собi захист, i тодi в царствi смертi совершаеться таiнство зародження нового життя.