Камiнна душа

Словом, гуцульське кладовище – це зовсiм не хитар юдолi плачу i скорбот, а просто собi кавалок землi, який обов’язково треба було вiдрiзати для одноi конечноi потреби життя.

А вже тепер, пiд час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, смiялося. Та де там смiялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-другою. Але шкода заходу.

І ллються речi гучнi та веселi, сиплеться град гуцульських жартiв, iнодi неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне – природних.

Те, що в устах iншого здавало би ся безсоромнiстю, в устах гуцула або гуцулки, на тлi цих могутнiх верхiв, пiд небом синiм безконечним, пiд немовчний гомiн Черемоша, здаеться природною частиною безконечно рiзнородного життя.

А в плебанii собi йшов храм. Так, як завше.

Перемученi попи накидалися на iду i не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужiвка, стараючися, аби все було якнайлiпше, аби любi гостi не взяли потiм на зуб.

Властиво кажучи, всi тi старання були цiлком даремнi, бо однаково, роз’iхавшися з празника, попадi будуть судити й пересуджувати кожну дрiбницю: i сос був пересолений чи недосолений, i сукня була комiчна, i дань було мало.

Але тут – усмiхи, похвали надмiру, i тьма-тьменна повiтовоi гречностi. Попiвни пiджимають губки i не хотять iсти, кавалери кiбiцують i до поту стараються якнайдосконалiше наслiдувати шляхоцькi манiри, а iнодi, мов каменюкою в лоб, садять якимось dowcipem[30 - Жартом (пол.

).].

Серед гостей старшоi генерацii йдуть поважнi розмови на сучаснi теми, про останнi новинки, а втiм, очевидно, найбiльше про послiднi виступи нового молодого отамана опришкiв Марусяка.

Звiдки вiн узявся, цей метеор на галицькiм небозводi, – нiхто якось докладно не знав, але про його безумно смiлi i в такiй же степенi щасливi напади вже ходили цiлi легенди.

Ще так недавно появився вiн в ролi отамана опришкiвськоi ровти, але встиг уже здобути собi славу найпершого ватажка.

Появлявся цiлковито несподiвано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрiлянину i наводив панiку на всiх; грабував, палив, забирав здобич – i щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другiм боцi гiр i, зiрвавши голову якомусь бiреву угорському, знова щезнути безслiдно.