Камiнна душа

От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворовi, нещасливе мiсце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.

Але не встиг егомость закiнчити фрази, як сталося щось цiлком несподiване. Надворi почувся шум, гвавт, якiсь крики, потiм розiтнувся вистрiл. До покою влетiла якась дiвка, кричачи: «Опришки!.. Опришки!.. Чорнi хлопцi!», а вслiд за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високi, рослi молодцi. Стали пiд стiнами, мов дуби, i чекали.

В першу хвилю всi гостi окам’янiли.

Вiдтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, i зi страху не знали, що почати. В хатi, i без того не дуже просторiй, стало зовсiм тiсно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.

Ждати довелося недовго. За якусь хвильку до хати смiло, свобiдно увiйшов… той легiнь, о котрiм днi i ночi марила Маруся…

Троха не крикнула!

Легiнь увiйшов, зняв крисаню, поклонився.

– Єк днювали, iгомостику?

Але нiхто не обiзвався й звуком.

Нiхто не поворухнувся.

– Єк вам си храмуе? – казав далi опришок. – А чо ж, iгомостику, нас, легiникiв, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, – i опришок повiв очима по хатi. Погляд його упав на Марусю… На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.

Маруся помiтила сей бистрольотний погляд, i серце ii забилося частiше.

Тим часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, пiдiйшла вона до отамана.

– Пане юнацiй!.. Хiба ми вам що злого зробили? Хiба ви вiд нас яку кривду видiли? Пощо ж ви нас так налякали, i гостей наших, i от дiтей?

– А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм iд вам прийшов, так тото за кривду собi маете?

– Борони Боже! Се честь нам, велика честь.

Ми б i самi вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вiсть давати.

Опришок розреготався.

– Файно сте, iмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бiйте си, нiчо вам си не стане. Єк сми прийшов, так пiду, лиш окуп вiзьму, бо то не е честь – отомановi з порожнiми руками вiдходити.

– Та якого би-сте окупу хотiли, пане ватажку? Люде ми небагатi, самi сте знаете попiвськi гаразди.

– А я хочу окупу. Та ще й не простого.

І як спочатку, бачачи, що опришок смiеться, всi зiтхнули вiльнiше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрi окупи.

А опришок стоiть, пiдпершися у боки, i згори поглядае на всiх. Дiйсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем.