Камiнна душа

Весь у червонiм, тримаючи в руках життя i смерть усiх присутнiх, вiн стояв, мовби який бог-громовержець, що злетiв з недоступних гiр, – i чув це, чув свою мiць, свою власть над душами цих людей.

– Ой, беру я окуп, беру не малiчкий! – поволi цiдив опришок, поблискуючи зубами. – Грошима не хочу, фантем не хочу, лиш хочу…

Опришок зупинився. Приемно йому було тримати усiх в напруженнi. Завмерли всi… Ану ж чийого життя захоче?

– Хочу, аби мене онна молодиця поцулувала.

Мов гора в усiх з плеч звалилася.

Загальне зiтхання полегкостi пролинуло по хатi i – як уже воно так сталося, хто його знае, – лиш очi всiх присутнiх чомусь звернулися на Марусю. Вона це почула й згорiла вiдразу. Опришок теж зупинив на нiй свiй погляд i усмiхався.

– Яка ж молодиця? – питала господиня i до того осмiлiла, що навiть позволила собi зажартувати. – Може, я?

Всi уже посмiхалися пiдхлiбними, далековидними усмiшками. Скажи опришок усiм ставати на голову – стали би.

– Ой не! Я хочу, аби йка найфайнiша мене поцулувала.

– У нас всi краснi, пане ватажку, ми поганого не тримаемо, – вискочила вперед юрка, весела попадя бiлоберезiвська. – Може, би-сте самi вибрали, бо ми на ваш смак не годнi потрафити. Котру ж вибираете?

– Цесу, – i опришок показав барткою на Марусю.

Маруся чомусь перелякалася. Ховалася за чиiсь спини i, мотаючи перед лицем руками, повторяла:

– Не хочу… не хочу… не хочу…

– Та побiйтеся Бога, iмость! Рятуйте нас усiх! Що ж тут такого страшного?

– Через вас одну нам усiм пропадати, чи як?

Смiлива бiлоберезiвська попадя знов вискочила:

– Давайте я вас поцiлую, пане ватажку!

– Ой не! – похитав головою опришок.

 – Їк приходит газда шо купувати, то не берет, шо му крамарчук пiдстав’ее, може, гнилого, лиш тото берет, шо му си вдало.

Хтось iз панiв порснув смiхом. Опришок, прищуливши око, подивився в той куток – там стало тихо.

– Ну, ек же вно буде? Ци дают окуп, ци сам беру?

Тепер уже всi як есть напустилися на Марусю.

Вона не знала, що говорити, що робити. Поглядала на свого попа, але о. Василь як сiв, вилупивши очi та розкривши рот, так i сидiв без руху, вiд страху нiчого не розумiючи.

– Та йдiть уже, йдiть, попаде, – пiдштовхувала Марусю бiлоберезiвська iмость. – То вона, проше пана юнацiя, так не хоче цiлуватися, як муха меду не хоче.

Страх минув уже в усiх. Почули, що бiда скiнчиться жартом. Маруся, розчервонiвшися, пiдходила несмiлими кроками до легiня.