Поштове відділення Лікаря Дуллітла. Бюро погоди

«Компас» викидав для нас тiстечка вранцi, чай опiвднi i бутерброди протягом усього дня – а ще ж, само собою, щодня були регулярнi снiданки, обiди й вечерi. Словом, харчувалися ми, як бойовi пiвнi. Так ми самi мало не стали моряками назавжди. Це прекрасне життя: все, що тобi треба робити, – це iсти. Отож я б сказав, що мартини зацiкавленi в людях i кораблях, Лiкарю, дуже сильно зацiкавленi. Я справдi нiзащо не хотiв би, щоб якийсь корабель зазнав аварii, особливо пасажирський.

– Ось воно як! Дуже цiкаво, – пробурмотiв Лiкар.

 – А багато ти бачив аварiй, кораблiв, що потрапили в бiду?

– О, безлiч разiв, – вiдказав мартин, – шторми, нiчнi зiткнення, кораблi, що йдуть на дно в туманi, i все таке iнше. О, так, я бачив дуже багато суден, з якими сталася бiда на морi.

– Ох, – видихнув Лiкар, вiдiрвавшись вiд веслування. – Поглянь, я чую запах печiнки й бекону, цi помiдори пасуватимуть до них iдеально. Ти завiтаеш i пообiдаеш разом iз нами? – запросив вiн мартина. – Я хотiв би бiльше почути про твое життя при кораблях.

Ти подав менi одну гарну iдею.

– Дякую, – вiдповiв мартин. – У мене й самого вже в пузi бурчить. Ви дуже ласкавi. Це буде перший раз, коли я iстиму флотську iжу всерединi корабля.

Прив’язавши каное, вони пiднялися на плавучу пошту й усiлися обiдати за столом на кухнi.

– Ну то що, – сказав Лiкар мартиновi, щойно вони зайняли своi мiсця, – ось ти говорив про тумани. А що ви самi робите, коли стоiть така погода? Я маю на увазi, ви ж нiчого не можете бачити в туманi так само, як i моряки.

Чи можете?

– Нi, – пiдтвердив мартин, – бачити ми справдi нiчого не можемо. Але ж Боже мiй! Якби ми були такими безпорадними в туманi, як моряки, ми б постiйно збивалися б з путi. От що ми робимо, коли летимо в якесь конкретне мiсце i нариваемося на туман, ми просто летимо понад ним, там нагорi повiтря чисте й прозоре. І тодi знаходимо дорогу, як i завжди.

– Розумiю, – кивнув головою Лiкар. – А як зi штормами: що ви робите, аби вберегтися пiд час шторму?

– Ну, звичайно, пiд час шторму, сильного шторму, навiть морськi птахи не завжди можуть летiти куди хочуть.

Ми, мартини, нiколи не намагаемося прорватися наперекiр справжнiй бурi. Буревiсники iнколи ризикують, а ми нi. Це занадто виснажливо, i навiть якщо ти можеш час вiд часу спуститися на воду й пливти, то це все одно небезпечна гра. Ми ж летимо разом зi штормом, просто даемо йому нести нас, куди йому заманеться. А потiм, коли вiтер ущухае, повертаемося й продовжуемо свою подорож.