Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Тiльки не гризи себе через це, будь ласка, так чи iнакше, ми в дорозi, а бiльше нiж виiхати все одно неможливо.

(Прага, 4 серпня 1920 р.) Середа

Те, що ти пишеш iз приводу моеi поiздки (cеkа?, azto Tobe bude nutnе[100 - Чекаеш, поки тобi буде потрiбно (чес.).]), я краще пропущу, по-перше, це вже застарiло, по-друге, завдае болю, утiм, тут i виправдання, чому вечiрнi суботнi та ранковi недiльнi листи були сповненi такого вiдчаю. І, по-трете, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранцi в понедiлок, схоже, ще не отримала, сподiваюся, третя прийде вчасно.

)

Вiдчай з приводу листа батька я розумiю лише стiльки, скiльки будь-яке нове пiдтвердження таких довгих, страшно болiсних узаемин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаеш. Навiть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нiчого нового. Вiн сердечний i тиранiчний i переконаний, що мае бути тиранiчним, щоб задовольнити серця. Пiдпис справдi мало що значить, вiн лише представляе тирана, адже зверху написано «l?to»[101 - Шкода (чес.

).] i «stra?ne smutne»[102 - Страшенно сумний (чес.).], цим усе скасовуеться.

Мiж iншим, можливо, тебе лякае невiдповiднiсть мiж твоiм листом i його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з iншого боку, менi спадае на думку невiдповiднiсть мiж його «природною» готовнiстю i твоею «незрозумiлою» упертiстю.

Ти сумнiваешся щодо вiдповiдi? Або, вiрнiше, сумнiвалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаеш, якою буде твоя вiдповiдь.

Це дивно. Якщо б ти вже вiдповiла i запитала мене: «Що я вiдповiла?» – я б без найменшого зволiкання сказав, що саме ти, по-моему, вiдповiла.

Звичайно, поза всяким сумнiвом, для твого батька немае жодноi рiзницi мiж твоiм чоловiком i мною, для цього европейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нiчого певного, навiщо потрiбно вставляти це у лист-вiдповiдь? І навiщо потрiбно брехати?

На мою думку, ти можеш написати у вiдповiдь тiльки те, що неодмiнно сказала би своему батьковi, якби вiн заговорив про тебе в такому тонi, людина, яка, не бачачи майже нiчого iншого, з напругою i трепетом душевним стежить за твоiм життям: «Усi «пропозицii», всi «певнi жорсткi умови» безглуздi, Мiлена живе своiм життям i iнакше жити не зможе.

Життя у Мiлени хоча i сумне, але все ж таки «здорове й спокiйне», як у санаторii.