Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Ти ж менi опишеш коротко, яке там усе на вигляд? Твое життя, твоя кiмната, твоi стежки, вид з вiкна, iжа – щоб я теж трошки пожив iз тобою.

(Прага, 7 серпня 1920 р.) Субота

Я такий милий i терплячий – справдi? Насправдi не знаю; знаю тiльки, що вiд такоi телеграми легшае якби в усьому тiлi, – але ж це лише телеграма, не простягнута рука.

Але i сумно звучить вона, втомлено – голос iз хворого лiжка. Сумно все це. І лист не прийшов, знову цiлий день без листа; схоже, що тобi таки дуже погано.

Хто менi ручиться, що ти давала телеграму сама, – що ти не лежиш цiлий день у лiжку, нагорi, в тiй кiмнатi, в якiй я тепер живу бiльше, нiж у своiй власнiй.

Сьогоднi вночi я через тебе скоiв убивство – божевiльний сон, погана, погана нiч. Подробицi я майже не пам’ятаю.

* * *

Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В iнших, щоправда, ясностi було не менше, але пробитися до неi я не наважувався. Утiм, хiба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.

Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що вiн там писав у своему листi, все було неправильно: нiщо i нiхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати мiж нами, через це я i вчинив убивство сьогоднi вночi. Якийсь родич кинув у розмовi – сенсу ii я не пам’ятаю, але йшлося нiби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закiнчення iронiчно: «Зате вже Мiлена, звичайно, зумiе». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потiм додому, мати весь час бiгала за мною, розмова i тут в’язалася бiля того ж таки, врештi-решт я закричав, клекочучи вiд лютi: «Якщо хто-небудь згадае лихом Мiлену, наприклад батько (мiй батько), я i його вб’ю – або його, або себе».

Тут я прокинувся – але це не було нi сном, анi пробудженням.

Знову я повертаюся до старих листiв, по сутi, вони були схожi на того листа дiвчинi. А вечiрнi листи були нiчим iншим, як болем по ранковому.

І – одного вечора ти написала, що все можливо, тiльки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, i неможливе здiйснилося б. А можливо, до цього натискання навiть i дiйшло, i, можливо, воно мало успiх.

У кожнiм разi цей твiй лист – як одужання, бо ж пiд колишнiми я був похований заживо i все ж намагався лежати якнайтихiше, тому що думав – а що, коли я i справдi мертвий.