Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Низька вiлла з красивою простою кам’яною лоджiею по фасаду, пiд округлим склепiнням, на висотi нижнього поверху.

Раптом виявилося, що час снiдати, в лоджii був накритий стiл, здалеку я бачив, як прийшов твiй чоловiк, сiв у плетене крiсло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потiм прийшла ти i сiла за стiл, причому так, що тебе було видно цiлком. Щоправда, не надто чiтко, вiдстань занадто велика, твого чоловiка око вловлювало куди виразнiше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-бiлим, текучим, примарним.

Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.

Трохи згодом – знову ж таки, втiм, схилялося над вечiр – ти опинилася на вулицi, поруч зi мною, ти стояла на тротуарi, а я однiею ногою на переiздку, я тримав твою руку, i тут дiйшло до шалено швидкоi короткофразноi розмови: клац-клац, i так до кiнця сну, майже без зупинки.

Переказати його я не можу, пам’ятаю, по сутi, тiльки два перших i два останнiх речення, а в промiжку – суцiльна непередавана мука.

Замiсть привiтання я швидко сказав (щось у твоему обличчi змусило мене до цього): «Ти мене уявляла iнакше»; ти вiдповiдаеш: «Вiдверто кажучи, я думала, ти зграбнiший» (узагалi-то ти використовувала ще бiльш вiденський вислiв, але я його забув).

Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим менi раптом спало на думку: чи знаеш ти, що я цiлком – причому такоi довершеностi я нiколи не зустрiчав – немузикальний?), i в принципi тим самим усе вирiшилося, що ще потрiбно? А проте наразi почалися перемовини про нове побачення, хай там якi непевнi реплiки з твого боку, i безперервнi наполегливi запитання – з мого.

Тут втрутилися моi супутники, виникло враження, що я приiхав до Вiдня ще й для того, щоб вiдвiдати якесь сiльськогосподарське училище неподалiк вiд Вiдня, ба бiльше, тепер навiть здавалося, нiби у мене i час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотiли прибрати мене подалi. Я розiбрав це, але пiшов-таки з ними на вокзал, напевно, сподiвався, що такi серйознi намiри з вiд’iздом справлять на тебе враження.

Ми всi прийшли на ближнiй вокзал, але тут виявилося, що я забув назву мiсця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягiв, раз по раз водили пальцями по назвах станцiй i питали себе: може, ця чи ця, але не було жодноi пiдхожоi.

Тим часом я зумiв трохи розгледiти тебе, до речi, менi було абсолютно байдуже, як ти виглядаеш, важливi були тiльки твоi слова.