Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Прошу тебе, Мiлено, не лякай мене – не з’являйся несподiвано збоку або ззаду, i я теж не буду.

Сьогоднi, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу вiд Пiвденного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та iн., – постараюся бродити якнайнепомiтнiше.

Твiй

[Прага, 4 липня 1920 р.] Недiля

Сьогоднi, Мiлено, Мiлено, Мiлено – нiчого iншого писати сьогоднi не можу! Одначе. Отже, сьогоднi, Мiлено, пишу лише в поспiху, втомi i неприявностi (останне, втiм, напевно збережеться i завтра).

Та й як не бути втомленим? Хворому пообiцяли вiдпустку на цiлих три мiсяцi, а дали чотири днi, причому вiд вiвторка до недiлi лише уривками, та до того ж вiдрiзали вiд кожного дня вечiр i ранок. Хiба правда не за мною, що я не зовсiм видужав? Хiба не за мною правда? Мiлено! (Це тобi на вухо, на лiве, а ти лежиш на бiдному лiжку, спиш глибоким сном доброго походження i повiльно, ще нiчого не усвiдомлюючи, повертаешся з правого боку на лiвий – до моiх губ.)

Як я доiхав? Спочатку все було дуже просто, на перонi не виявилося газет.

Зайвий привiд вибiгти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кiлька хвилин я вiдклав газету – i раптом зрозумiв, що тебе вже немае зi мною, вiрнiше, ти була зi мною, я це вiдчував усiм своiм еством, але тепер це твое буття зi мною було зовсiм iншим, нiж у минулi чотири днi, i я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара[44 - Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.], що починався описом курорту Кройц у Грайнi на Дунаi. Тодi я вiдклав газету, але, коли виглянув у вiкно, повз якраз проiжджав потяг, i на вагонi був напис: «Грайн». Я вiдвiв погляд i почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Nаrodn? Listy» вiд минулоi недiлi, там я побачив фейлетон Ружени Єсенськоi[45 - Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy». ], попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – i ось сиджу, а просто передi мною твое обличчя, яким воно було при прощаннi на перонi. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне свiтло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

Ну що менi ще сказати? Горло вiдмовляе, руки не слухаються.

Твiй

Завтра продовжу опис цiеi дивноi мандрiвки.