Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

 – До мене знову заходив той молодий поет i графiк (але головним чином вiн музикант), вiн заходить постiйно, сьогоднi вiн принiс двi гравюри (на однiй Троцький, на iншiй – Благовiщення – як бачиш, його Свiт не вузький); щоб зробити приемне йому i собi, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю iх своему друговi до Вiдня; правда, непередбаченим наслiдком було те, що я замiсть одного отримав по два примiрники кожноi гравюри (твоi я збережу тут – або ти хочеш отримати iх одразу?). Ну а потiм прийшла телеграма; поки я ii читав i читав, i не мiг начитатися, переповнений радiстю i вдячнiстю, вiн i далi любiсiнько базiкав (при цьому вiн зовсiм не мае намiру заважати, о нi, скажи я, що у мене е справи, i якби я сказав це голосно, щоб вiн отямився, то юнак обiрвав би себе на пiвсловi i втiк, анiтрохи не ображаючись).

Сама по собi звiстка вельми важлива, але подробицi важитимуть ще бiльше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, бiльшоi нiсенiтницi лiкар i сказати не мiг. Ах, погано це все; але, у всякому разi, – дякую тобi, дякую.

(Прага, 29 липня 1920 р.) Четвер, трохи пiзнiше

Отже, щоб не залишалося жодних сумнiвiв, Мiлено.

Можливо, нинiшнiй мiй стан i тепер iнший, що краще не бувае; можливо, я винiс би i ще бiльше щастя, i захищеностi, i повноти – хоча зовсiм у цьому не впевнений, тим бiльше тут, у Празi, – але, хай там як, загалом менi добре, i радiсно, i вiльно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навiть страшно стае, – i якщо такi умови хоч трохи протримаються без особливих зривiв, якщо я щодня отримуватиму вiд тебе бодай слово i вiдчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе бiльше; а фiзику я нiколи не розумiв (хiба що про «стовп полум’я» менi зрозумiло – це ж фiзика, так?), i vaha sv?ta[91 - Правильно: vаha sv?ta – «ваги свiту» (чес.

).] я теж не розумiю, а вони мене, напевно, i того менше (та й що робити таким неймовiрно величезним вагам з моiми 55-ма кiлограмами в голому виглядi, вони iх просто не помiтять i тому напевно навiть не смикнуться), i я тут точно такий самий, яким був у Вiднi, i твоя рука спочивае в моiй, поки ти ii не вiднiмеш.

* * *

Вiрш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходiя, який його на додачу ще й написав.

* * *

Твое зауваження з приводу вiдпустки я не зовсiм розумiю. Куди ти хотiла б поiхати?

(Прага, 30 липня 1920 р.