Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Нiхто не мае на це права без дозволу графа. А у вас немае такого дозволу, в кожному разi ви його не показували.

К. сiв, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори i сказав:

– У яке село мене занесло? Хiба тут е Замок?

– Саме так, – повiльно вимовив юнак, а дехто з присутнiх похитав головою на слова К., – Замок графа Вествеста.

– Отже, потрiбно отримати дозвiл для ночiвлi? – запитав К., нiби хотiв пересвiдчитися, чи не наснилися йому часом попереднi слова.

– Дозвiл потрiбно отримати, – прозвучало у вiдповiдь, i юнак звернувся до присутнiх, простягнувши руку вперед, у цьому жестi вiдчувалося пiдкреслено глузливе ставлення до К.

 – Хiба ж можна без дозволу?

– Тодi доведеться взяти дозвiл, – сказав К., позiхаючи, i вiдсунув ковдру, нiби збирався вставати.

– У кого? – запитав юнак.

– У графа, – вiдповiв К., – нiчого iншого менi не залишаеться.

– Зараз, опiвночi, брати дозвiл у графа? – скрикнув юнак i вiдступив на крок назад.

– Хiба це неможливо? – байдуже запитав К.

 – Тодi навiщо ви мене будили?

Тут юнак страшенно розлютився.

– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав вiн. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до вiдома, що ви негайно повиннi покинути графськi володiння.

– Припинiть цю комедiю! – пiдкреслено тихо сказав К., лiг на землю i натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собi дозволяете, i завтра я ще повернуся до вашоi поведiнки. Господар та панове за столами стануть моiми свiдками, якщо взагалi вимагатимуться якiсь свiдчення.

А щодо всього iншого, то досить вам буде знати, що я землемiр i прибув на виклик графа. Моi помiчники з iнструментами приiдуть завтра. Менi забаглося прогулятися пiшки по снiгу, але, на жаль, я кiлька разiв збився зi шляху i тому прийшов так пiзно. Те, що сьогоднi вже не слiд заявляти про себе в Замку, я знав i без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, i таким мiсцем ночiвлi, а ви, м’яко кажучи, дещо неввiчливо перервали мiй сон. На цьому я завершую своi пояснення. Добранiч, панове, – i К. вiдвернувся до печi.

– Землемiр? – почув вiн чиесь нерiшуче питання в себе за спиною, а потiм усi затихли. Та невдовзi юнак опанував себе i стишеним голосом, з огляду на сон К., хоча й достатньо виразно, щоб усiм було чути, сказав господаревi:

– Я запитаю по телефону.

Отже, в цьому сiльському заiздi е телефон? Непогано тут усе облаштовано. Це трохи здивувало К., але загалом вiн сподiвався чогось подiбного.