Вальдшнепи

Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничае з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендуе спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зiдхнувши, сказала тьотя Клава. – Хiба ви не бачите, що нас двое, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? – спитав недогадливий лiнгвiст.

– Ах, Боже мiй, – сказала Аглая.

 – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve[3 - Це неабияке лихо бути погано вихованим (фр.).].

– Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами залишились пiд провiнцiяльними акацiями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собi, твоiм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своiми прекрасними зубами листок з акацii.

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своею голубою парасолькою якiсь гiероглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiятюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? – усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

– Очевидно не бiльш двадцяти семи, – сказала Аглая.

– Ти вгадала, менi двадцять сiм. І як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здаеться, двадцять три?

– І ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з «Баядерки».

Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талii поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в ii свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика, впертости й рiшучости, що зрiдка плигае в мигдалевих очах Аглаi, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.

Аглая вийняла з ридикюлю маленьку папiроску, запалила ii й спитала:

– Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першоi не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я вiд нього нiчого не ховаю.

– І все-таки не ревнуе? – усмiхнулась Аглая.

– І все-таки… не знаю. Чорт iх розбере цих мужчин: на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.