Вальдшнепи

 – Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприемно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе здивованими очами.

– Ти думаеш на мене доносити в контрольну комiсiю? – спитав Дмитрiй. – Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось нарештi на всiх сто п’ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiялiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй нарештi в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

– Дiмi, – сказала Ганна, – ти себе не поважаеш i не поважаеш ту партiю, що до неi належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

– Ти гадаеш, що такi питання треба ставити на ком’ячейцi?

– Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав вiн. – Я й справдi трохи погарячився.

– Значить, ти визнаеш, що Ганна мае рацiю стримувати тебе?

Дмитрiй нiчого не вiдповiв.

Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

– Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?

– Нiчого особливого, Ганнусю, – спокiйно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство, i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проiдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боiмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас ii знають) i ховаемо по своiх ком’ячейках?

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, – сказав лiнгвiст.

 – У всякому разi вони не можуть тебе характеризувати.

– І я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюеш гасло: «сильному дорогу»?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.

– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?

– Що ви слухаете? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. – Невже ви не вмiете говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяiна. Їi кам’янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спецiяльного призначення.