Вальдшнепи

Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись зi свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

– Я на неi спокiйно не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. – Вона мене своею мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, iй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь бiгти скаженим бiгом.

– Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дiмi!

– Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зiдхнув Карамазов. – Справа от у чому: iнодi бiжиш – i зупиняешся.

Зупинився i стоiш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьоi далини, а «вiн» стоiть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне пiянiно… про те, що в Харковi. Це не пiянiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. І от, раптом, щось штовхне тебе, i ти подивишся. І бачиш, як з пiянiна лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе – i сяде напроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаеш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховаеться в пiянiнi, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

– І ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiянiнi? – спитав товариш Вовчик.

– Їй-богу, не знаю! – якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. – Як комунiст, я iй не вiрю, а як мешканець такоi кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

– Тобi й справдi лiкуватись треба, – сказав товариш Вовчик.

– І ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля i несподiвано зареготав. – Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.

Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав спокою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його «милим», що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаеш поета Вiйона?»), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Фльобера, що, нарештi, в час його душевноi кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.

Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову.