Вальдшнепи

Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризував тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаешся на мене за цю характеристику?

Йому ображатися, звичайно, нiчого, хоч – правду кажучи – характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе таки не розумiе, навiщо вона? Чому це iй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi «комплiменти»? Вiн нiяк не може цього втямити.

– Ти не розумiеш? – сказала Аглая. – Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiеш? Невже ти не розумiеш, що я маю бажання покинути гру в темну?

– Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiею «грою в темну»? – промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертаеться колишнiй настрiй.

Вiн бадьоро подивився на неi i навiть спитав ii, чи не знае вона, що це з ним? Що це трапилось iз ним за якусь секунду?

– Я знаю, мiй милий – сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. Але давай все-таки повернемось до твоiх фамiльних справ. Скажемо так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.

– Коли я зiйшовся з Ганною?

Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив свое дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiчався вiн iз своею дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно – нудна й невесела.

Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до обiду. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним своi саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притулилась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури бравнiнга й пiдiйшов до однiеi скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiем.

– Це i все? – сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. – Ти скiнчив свою iсторiю?

– Мабуть, усе! – кинув Дмитрiй, знову вiдчувши якусь нiяковiсть («i справдi, навiщо ця зайва одвертiсть?»).

– Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.

– Ну, так як же: люблю я свою дружину, чи нi? – вимушено усмiхнувся Карамазов.