Вальдшнепи

Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.

– Все-таки це не вияснення, – нарештi сказала вона.

– Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiятивом, чи справжнiми лiками.

– Тут про причини не доводиться говорити, – незадоволено промовив товариш Вовчик. – Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.

– Звичайно, тут не без психiчноi спадщини батькiв, але мати тiльки ii на увазi – це значить нiчого не розумiти… А я от усе розумiю.

Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починае сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiе? Вiдкiля вона так знае Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, iй розповiли про нього провiнцiяльнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Та це ж несерйозно.

– Що ж ти розумiеш? – iронiчно спитав вiн. – Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожне.

– По-перше, – спокiйно почала Аглая, – я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати.

По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо – тип. Це я пiдмiтила вже з першоi нашоi з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишаеться тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?

– Прошу! – поспiшно промовив товариш Вовчик: спокiйна Аглаiна самовпевненiсть уже примушувала його ставитись до неi з деякою повагою.

– Ну, от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три – тридцять п’ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши iз сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцii. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так? Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подii вони приймають крiзь призму своеi романтичноi уяви про свiт.

Вони не можуть заспокоiтись, бо iм на роду написано тривожити громадську думку.

– Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, – сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньоi карамазовщини як перманентного руху, що ii дав сам Карамазов.

– Нiчого я вiд нього не чула, – сухо промовила Аглая i продовжувала. – Отже, маемо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури.