Вальдшнепи

Це запальнi Дiцгени, що iх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси, Карамазов, завдяки романтичному складу своеi натури й завдяки, мабуть, революцii, хоче таки розв’язувати проблеми унiверсального значiння, але вiн iх розв’язуе в хаосi своеi iдеологiчноi кризи, в хаосi своiх недоношених уявлень про картину свiту, i тому послiдовно мусить прийти до розбитого корита.

– І все-таки я не розумiю, до чого ти це говориш? – знову вставив товариш Вовчик.

– Зараз буде ясно, – сказала Аглая й запалила нову папiроску.

– Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрiй теж належить до цього типу. Але, як вiдомо, правил немае без виняткiв, i не всi Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрiй випадково найшов собi оддушину в другоряднiй, на його погляд, iдеi вiдродження його молодоi нацii, i ця оддушина може спасти його. Йому тiльки потрiбний добрий пастир, i такого пастиря вiн уже вiдчув у менi. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першоi зустрiчi почала активно й цiлком щиро пiдтримувати його захоплення новими iдеями, – один цей факт не мiг не положити глибокого вiдбитку на його вразливу душу, i вiн закохався в мене.

Закохався, як у нового пастиря. Вiн так закохався, як може закохатись тiльки нестриманий романтик. Я це вже провiрила на трьох днях розлуки. Отже, староi хвороби нема, е нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

– Ти вже скiнчила? – зiдхнув iз полегшенням товариш Вовчик.

– Скiнчила.

– І все-таки я скажу, що й ти багато мудруеш i трохи подiбна до того ж Дмитрiя.

– Вiдкiля ж це видно? – всмiхнулась Аглая.

– А хоч би вiдтiля, що ти надто вже просто говориш про кохання, нiби справа йде про якусь купiвлю чи продаж. Якось чи то надумано чи то навiть меркантильно все це…

– А ти ж думав, що маеш справу з кисейною баришнею? Нi, друже, в наш вiк можна кохати справжнiм коханням тiльки тодi, коли це кохання пiдiгрiваеться полум’ям соцiальноi iдеi.

– Тодi менi буквально не зрозумiло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

– А чому не припустити, що менi душно на своiй вiтчизнi? – загадково посмiхнулась Аглая. – В таких випадках можна зробитись навiть киргизом тощо… коли в Киргизii е оддушина.

Товариш Вовчик раптом позiхнув i, розкинувши руки, лiг на траву.

– А все-таки, коли правду говорити, – сказав вiн, – нiчого я не зрозумiв iз твоiх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрiя.