Процес. Америка

Тут iдеться про ваше щастя, i я справдi дуже за вас переживаю, бiльше, нiж, напевне, годилося б, бо я ж просто ваша квартирна господиня. Отже, я дещо чула, але не можу сказати, нiби йдеться про щось погане. Нi. Ви, правда, заарештованi, але не так, як заарештовують якого-небудь злодiя. Якби вас заарештували як злодiя, було б дуже погано, але цей арешт… Менi здаеться, тут щось мудроване, даруйте, якщо мелю дурницi, але тут нiби й справдi щось мудроване, чого я навiть не розумiю, чого, напевне, й нiхто не розумiе.

– Фрау Грубах, вашi слова – аж нiяк не дурницi, бо принаймнi i я почасти подiляю вашу думку, але я суджу про все куди категоричнiше, нiж ви, i вважаю, що тут не якiсь мудрування, а взагалi нiщо. Звичайно, я був приголомшений. Якби я, прокинувшись, не дивувався, чого це немае Анни, а одразу встав i пiшов до вас, не зважаючи нi на кого, хто заступив би менi дорогу, якби я сьогоднi вранцi зробив виняток i поснiдав на кухнi, якби ви повиносили одяг з моеi кiмнати, – одне слово, якби я поводився розважливiше, то нiчого не сталося б, усе, що мало трапитись, можна було б задушити в зародку.

Але людина нiколи не готова до несподiванок. Скажiмо, в банку я пiдготувався б, там такого не сталося б, там у мене власний служник, на моему столi стоять мiський i внутрiшнiй телефони, там весь час сновигають люди, як клiенти, так i нашi працiвники, а насамперед – робота в банку вимагае ненастанноi уважностi, i через те моя пильнiсть не знае вiдпочинку, там для мене було б справжньою втiхою зiткнутися з такою несподiваною оказiею. Гаразд, уже минулося, i я, власне, вже й не хочу розмовляти про це, просто менi хотiлося почути вашу думку, думку розважливоi жiнки, i я дуже втiшений, що ми дiйшли з вами згоди. Тепер ви повиннi подати менi руку, таку згоду треба скрiпити ручканням.

А чи вона подасть менi руку? Інспектор не подав менi руки, думав К. i вже по-iншому, допитливо приглядавсь до господинi. Та пiдвелася, бо й К. на той час уже пiдвiвся, i трохи збентежилась, оскiльки не все зрозумiла з того, що наговорив iй пожилець.

Через оцю збентеженiсть вона сказала зовсiм не те, що намiрялась, а до того ж i геть недоречне:

– І все ж не переймайтеся так, пане К., – благала вона сльозливим голосом, забувши, звичайно, подати руку.

– А я не бачу, чим тут можна перейматися, – промовив К., раптом вiдчувши втому i зрозумiвши марнiсть своiх спроб дiйти порозумiння з цiею жiнкою.

Бiля дверей К.