Процес. Америка

Чимало людей гадали, нiби столяр Ланц украй потрiбний К., вони надовго замислювались, згадували якогось столяра, що мав iнше прiзвище, або називали прiзвище, дуже вiддалено схоже на Ланц, розпитували сусiдiв чи водили К. до якихсь далеких дверей, де, на iхню думку, той чоловiк мiг жити, пiднаймаючи квартиру, або жила людина, що могла дати куди докладнiшу iнформацiю, нiж вони самi. Зрештою К. сам майже нiчого й не запитував, тепер уже пожильцi водили його за собою з поверха на поверх. К. став нарiкати на свiй план, що попервах видавався йому таким практичним.

Перед шостим поверхом вiн надумав припинити пошуки, розпрощався з приязним молодим робiтником, що намiрявся вести його далi, й пiшов униз. Там його знову розгнiвила марнiсть уже витрачених зусиль, вiн iще раз пiднявся нагору й постукав у найближчi дверi на шостому поверсi. Перше, що вiн побачив у тiснiй кiмнатi, – великi настiннi дзигарi, що показували вже десяту годину.

– Тут живе столяр Ланц? – запитав К.

– Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати.

К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю. К., що з задухи аж вiдсахнувся, вийшов назад i знову заговорив до молодицi, яка, напевне, зрозумiла його неправильно:

– Я запитував, чи тут живе столяр Ланц.

– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.

K., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:

– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.

– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.

Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягши руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К.

побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум’яний хлопець.

– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.

К. пiшов за хлопцем, з’ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К.