Процес. Америка

майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.

На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця.

Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.:

– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин.

К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов’яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала.

– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К.

Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль.

K. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав:

– Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут.

Його слова були схваленi оплесками – знов-таки правоi половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лiвоi половини; вiн стояв до неi плечима i звiдти долинули лише поодинокi оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймнi на якийсь час здобути прихильнiсть i решти зали.

– Так, – погодився чоловiк, – але тепер я вже не зобов’язаний вислуховувати вас.