Процес. Америка

довгим i, напевне, значущим, але однаково незрозумiлим поглядом. К. мимоволi став очима перемовлятись iз Францом, але потiм розгорнув своi папери й проказав:

– Ось моi документи.

– Навiщо вони нам? – знову гримнув на нього черевань. – Ви поводитесь гiрше, нiж дитина. Чого вам треба? Невже ви хочете, щоб той проклятий довжелезний судовий процес над вами отак зразу й скiнчився, якщо сперечаетесь iз нами, вашою вартою, про документи та ордер на арешт? Ми простi виконавцi, в тих посвiдченнях ми навряд чи й тямимо до ладу, а з вашою справою пов’язанi лише тим, що маемо щодня сторожити вас по десять годин i дiставати за те платню.

Оце й уся наша робота, а проте ми таки розумiемо, що високе начальство, якому ми служимо, докладно з’ясувало пiдстави арешту й довiдалось про особу пiдозрюваного, перше нiж вiддавати наказ про арешт. Помилки тут не може бути. Наскiльки я знаю, наше начальство, – щоправда, я знаю тiльки найнижчi ланки, – саме не шукае злочинiв серед народу, бо, як проголошуе закон, тодi й вiд начальства тхнутиме злочином, i тому змушене посилати нас, вартових. Такий закон. Де б тут узялася помилка?

– Я такого закону не знаю, – сказав К.

– Тим гiрше для вас, – мовив вартовий.

– Цей закон, певне, тiльки у ваших головах, – говорив далi К., прагнучи хоч як-небудь дiзнатися, що на думцi у вартових, якщо не вдасться прихилити iх до себе. Але вартовий ухильно вiдказав йому:

– Ви й самi в усьому пересвiдчитесь.

– Слухай, Вiлеме, – втрутився до розмови й Франц, – вiн каже, що не знае законiв, i водночас заявляе про свою невиннiсть.

– Маеш слушнiсть, – погодився гладун, – але як йому це втовкмачити?

К. уже мовчав. Чи треба, думав вiн, iще бiльше заплутуватись, розмовляючи з цими, як вони самi попризнавались, найнижчими ланками? Адже, хай там як, вони торочать про те, чого й нiтрохи не тямлять. Вони такi самовпевненi, бо дурнi. Кiлька слiв iз людиною, що буде менi рiвня, з’ясують мою ситуацiю куди краще, нiж нескiнченнi балачки з цими телепнями.

К. пройшовся кiлька разiв по кiмнатi й побачив стару навпроти у вiкнi, що притягла до шибки ще й старезного дiда, пiдтримуючи його за тулуб. Нi, треба скiнчити цю виставу!

– Поведiть мене до вашого начальства, – попросив К.

– Тiльки тодi, як воно накаже, не ранiше, – вiдповiв вартовий, що звався Вiлем. – А зараз я б вам порадив, – додав вiн, – пiти до своеi кiмнати, сiсти й тихенько почекати дальших розпоряджень.