Процес. Америка

Дядько знову заговорив, певне, тiльки на те, щоб образити дiвчину:

– Панно, будь ласка, залишiть нас на хвилину, менi треба поговорити з приятелем про особистi справи.

Дiвчина, що й досi схилялася над хворим i саме розгладжувала простирадло пiд стiною, повернула голову i спокiйнiсiнько вiдказала:

– Пане, бачите, що вiн хворий i не може говорити нi про якi особистi справи.

Спокiй дiвчини становив разючий контраст iз розгнiваним дядьком, що йому спершу неначе аж зацiпило, проте невдовзi слова знову лились розбурханим потоком.

Дiвчина, певне, повторила останнi дядьковi слова задля зручностi вислову, проте неупередженому спостерiгачевi вони могли видатись глумом, i дядько, звiсно, пiдскочив, мов ужалений.

– Кляте дiвчисько! – загорлав вiн, проте вiд лютi та збудження його крик був досить нерозбiрливий. К. перелякався, хоча й сподiвався чогось такого, i пiдбiг до дядька з намiром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дiвчиною пiдвiвся на лiжку хворий, дядько похмуро скривився, нiби ковтнув щось огидне, i сказав уже спокiйнiше: – Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав.

А тепер, будь ласка, iдiть!

Дiвчина випросталась коло лiжка, всiм тiлом обернувшись до дядька, i К. здалося, нiби вiн помiтив, як вона погладила адвокатовi руку.

– При Ленi можна казати все, – озвався хворий, i в його голосi безперечно вчувалось наполегливе прохання.

– Ідеться не про мене, – пояснив дядько, – ця таемниця не моя.

 – І вiн обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми вiн, власне, й не мав.

– Про кого ж тодi йдеться? – запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.

– Мого небожа, – вiдповiв дядько, – я от привiв його з собою. – І вiн представив: – Прокурист Йозеф К.

– Ох, – куди жвавiше вимовив хворий, простягаючи руку К., – вибачте, я й не помiтив вас. – Ленi, вийди, – звернувся вiн до дiвчини, що вже й не боронилась, i подав iй руку, немов у них попереду була довга розлука.

 – Отже, ти, – нарештi заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свiй норов, пiдступив трохи ближче, – прийшов не провiдати хворого, а в справах. – Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, вiн увесь час спирався на один лiкоть, що, певне, потребувало значних зусиль, i повсякчас смикав себе за пасмо посерединi бороди.