Процес. Америка

– Вiдколи та вiдьма вийшла, тобi наче й здоров’я додалося, – зауважив дядько i пошепки додав: – Б’юсь об заклад, вона пiдслухае! – Дядько метнувсь до дверей, але там не було нiкого, вiн повернувся, зовсiм не розчарований, тiльки трохи, правда, пригнiчений, немов вiдсутнiсть пiдслухачки свiдчила про ще бiльшу пiдступнiсть.

– Ти просто ii не знаеш, – сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, вiн хотiв наголосити, що iй не потрiбен захист. Але потiм заговорив куди люб’язнiшим тоном: – Що стосуеться справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби менi вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили менi забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моеi сили не стане, можна звернутись до когось iншого.

Як по щиростi, я так зацiкавився цiею справою, що менi, певне, було б несила зректися бодай малоi участi в нiй. Якби мое серце не витримало, я принаймнi мав би поважну причину вiдмовитись.

К. навряд чи зрозумiв бодай одне слово з цiеi промови i подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зi свiчкою в руках сидiв на тумбочцi, з якоi вже поскидав на килим пляшечки з лiками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усiм був згоден i вряди-годи поглядав на К.

, очима вимагаючи такоi самоi згоди й вiд нього. Може, дядько ще ранiше розповiв адвокатовi про процес? Але ж це неможлива рiч, подii сьогоднiшнього вечора засвiдчували якраз протилежне.

– Не розумiю… – нарештi видушив К.

– А може, це я вас не розумiю? – запитав адвокат, не менш здивований i збентежений, нiж К. – Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зi мною говорити? Мабуть, про свiй процес?

– Звичайно, – вiдповiв дядько й запитав К.: – Чого ж ти тодi хочеш?

– Гаразд, але звiдки ви знаете про мене й мiй процес? – не мiг вийти з дива К.

– Ах, ось воно що! – засмiявсь адвокат. – Я ж таки адвокат, я кручусь помiж судовцiв, там розмовляють про рiзнi процеси, i найпомiтнiшi з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам’ятi.

Тут нема чого дивуватись.

– Чого ж ти тодi хочеш? – знову запитав К. дядько. – Ти такий неспокiйний.

– Ви знаетеся з судовцями? – запитав К.

– Атож, – кивнув адвокат.

– Ти запитуеш, наче дитина, – дорiкнув дядько.

– З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? – додав адвокат. Його вiдповiдь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав.