Досвітні симфонії

    («Павловi Тичинi»)

З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робiтництва, i вiн це знае й цим пишаеться: «Я такий романтик, як i ти» – обертаеться поет до сонця; вiн тужить, – вiн рветься до «ласки-казки про життя прийдешне». Вiн бачить, що мало е пiдстав до такоi казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залiзi уста iржi», завод помер. Але як для спокiйного психолога Пiдмогильного в оцiй смертi е «радiсть нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тiльки новий стимул до невгасимого бажання:

Невже не можна запалити

Тебе, заводе, хоч одчаем?

    («Ах, як мертво…»)

Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цiлком натуральне, як натуральне i те зневiр’я що посiдае поета, коли вiн гляне навкруги: «кублиться-б’еться мряка i шмаття вiд життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюцiя, контрреволюцiя, контрреволюцiя», дощi i мряка, курява i нiч, i непевнiсть.

І от в житах запахло,

запахло бур’янами,

а, може, й чебрецем —

не знаю! не скажу!..

А по ярках огнi.

Шахтарськi? Я не знаю!

Заводи? Я не знаю!

    («Зелена туга»)

«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дiйсно по-людському гарно… Інодi цей романтик прирiкае на себе мiну й пробуе писати в модному стилi, i тодi з-пiд пера його злiтають млявi, грубi, навмисне вигаданi прозаiзми, як знамените в своiм родi: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварi… Шив я, шив я», – клясичнi зразки модноi какофонii, що претендуе на вищу виразнiсть, але тiльки несмаком одгонить.

…Замислилося сонце…

Крiзь повiнь хмар, в глибiнi вод

замислилося сонце.

…Розтаборилась тiнь…

…Яка глибiнь! Яка глибiнь,

коли замислюеться сонце!

    («Досвiтнi симфонii»)

Дуже нерiвний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробуе змiшати оливу з водою й роздвоюеться мiж романтикою й занадто тверезими вимогами життя, мiж глибоким розумiнням справжньоi краси та навiяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наiвних витiвок («м’еi», замiсть моеi, «м’чi» замiсть мечi) i одбиваються млявою риторикою.

Отаке ж подвоювання помiтне й на Хвильовому-белетристовi (збiрка «Синi етюди», 1923).