Досвітні симфонії

Вдачею вiн i тут лишаеться, певна рiч, таким самим романтиком. «Я теж романтик, – признаеться один iз його героiв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання… Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незбутня вiчнiсть… Так. Але подумай: стоiть неопоетизований пролетарiят, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоiмо ми з своею нудьгою, з своiм незадоволенням» («Синiй листопад»), «Хiба це природно?» – запитуе тоскно романтик, а тверезий практик од комунiзму одрубуе: «Скажiть менi: де кiнчаеться ваша (романтикiв) дурiсть i починаеться контрреволюцiйнiсть? І Вадим теж спiвае: урочисто ходить по селах комуна.

Де ви ii бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможного хама». Це рiзнi змагаються люди. Але уявiмо, що романтика i практика живуть в однiй i тiй самiй людинi – сама ця людина стане тодi ареною завзятого бою. З одного боку – «завтра розгорнемо голубину книгу вiчноi поезii – свiтовоi, синьоi», що охоплюе нiби ввесь свiт своею величнiстю. А з другого —

…мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – «поезiя». Припустiм. Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала ще про глухi заулки нашоi республiки, де увечорi молодь спiвае Інтернацiонал, а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.

На однiм стовпi написано:

Пiдеш направо – загризе вовк,

Пiдеш налiво – уб’ешся в ярку.

Це правда, це дiйснiсть.

Принаймнi для неi.

    («Синiй листопад»)

Та й не для самоi неi. Для автора також. Ось вiн в одному з численних своiх лiричних одбiгiв у которий там раз вигукуе: «І люблю я ii – бiльшовицьку Украiну – ясно i буйно…» («Шляхетне гнiздо»). Або ще:

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки есть село i хутiр – а що тут ранiш було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi – далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соцiялiстична Украiно! Степи, шулiка i лiтне сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка (?!) спiвае – бiлих, а може й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi – далi.

Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах! І далi – далi… Молочна стежка спiвае – яких пiсень?

    («Життя»)

Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнiсiньку подiю, героiчними подiями перетворену на прегарного юнака-повстанця.