Досвітні симфонії

Влетiла буря, крикнула – дзвiнко, просторо:

– Повстання!

Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась – широко – широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани – зажуренi, похилi.

Ішла повiнь… Летiла буря…

    («Легенда»)

Це героiчний епос революцii, що вже не в самих легендах одбиваеться, але набираеться плотi i крови, потроху переходить i в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любiстю до того побуту додивляеться Хвильовий i визбируе з нього образи тих «муралiв революцii», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигiв, i серед сiроi буденщини.

Це – «товариш Жучок» або «Кiт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий i працьовник («Кiт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений i змальований тип. Це – товаришi з «Чумакiвськоi комуни», що серед обставин Гоголiвського мiста заложили були цiле гнiздо нового побуту («Чумакiвська комуна»). Це – Сайгор, що починае вже знемагати в боротьбi зо всепотужною гидотнiстю невмирущого мiщанства й iншого рятунку не мае, як просто утекти вiд нього («Пудель»). Це – рефлексами битi романтики з «Синього листопаду», що «мають свое евангелля», але не мають практичного нюху i мусять податися перед тверезими людьми практики. Це – редактор Карк, iнтелiгент, самотнiй i в революцii, що безпорадно б’еться серед самотности своеi й сумнiвiв i – лиха ознака! – починае заглядатися на свого бравнiнга («Редактор Карк»). Це – сiльська проста дiвчина, що iнстинктово тiкае вiд темного життя й прагне «свiтлого, молодого, як молодик» («Життя»)… Любосно збирае Хвильовий окрушини нового побуту й пробуе уложити iх у цiлий образ життя. Але… це ж героiчний епос революцii – i в тому всеньке лихо. Бо героiчнi хвилини – тiльки хвилини. Бо окрушини – то крапля в морi звичайноi людськоi гидотности. Минулися святковi хвилини – гидотненький мотивчик перемагае. І новi пiснi гинуть у ньому, як гинуть i окрушини нового побуту серед непереможноi зливи старого мотлоху-спадку. І от замiсть космосу, куди всiма фiбрами своеi iстоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулкiв», бур’янами зарослих, а там на мiсцi «урочистоi комуни» – «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулкiв призираеться i вибирае з них типовi обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цiлу галерiю сучасних образiв, що заливають собою окрушини революцiйного епосу.