Камінний хрест. Новели

Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотiли нiчого держатися.

– Моцi нема нi жодноi… загрiтку нiякого, студiнь у кiстках. Час вже, ой, ча-ас! Тiло землев пахне, до землi важить…

Загасла люлька. Всi сили зiбрав докупи, аби наново запалити. Вiдхилювалася, як жива, виминала пальцi, тiкала, як би дрочилася. Розкинула попiл по всiй одежi. Вже курила i успокоiлась. Та цибух розiгрався – все вимикався з губiв.

Як осiннiй листок на рвучiй водi.

Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.

– Вiчна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всiм…

Червонi променi сонця вбiгли через вiкно, як на ратунок, аби зв’язати всi сили докупи.

Портрет i фортеп’ян зачервонiлися. Глянув на них i цiлий заделькотiв, як у лихорадцi. Фотель скрипiв, ледве видержував.

– Далеко, далеко… Одна-однiсiнька… Вже не побачу, ой, нi. Коби хоть раз на мiнутку… Яка пещена була…

Старече знесилення термосило ним, як би конче хотiло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.

Ймився за поруччя i не давався, як той, що топиться, та хвилям не даеться.

Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.

– Я, татку, буду на нiм грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклостi, i люди будуть умирати зi страху. Зимний пiт iм на чолi виступить. Або погладжу його по головi, i вiн ляже менi пiд ноги, як вiрний пес. А публiцi, татку, буде здаватися, що вона свого льва пiд ноги взяла…

– А на конець заграю iм пiсеньку. Буде iм здаватися, що походжають по рiзнобарвних квiтах i по шовковiм зiлю.

Аж спотикатися будуть. Та й будуть видiти, як дiвчина рве барвiнок, як злотить його i срiблом пострiбляе, i почують ii пiсню. Така то буде пiсня, що всi стануть добрi i веселi. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!

– Отак казала, а я, Украiна, нарiд, Мiклошич… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мiнутку побачити…

Пробував знов люльку запалити.

Камiнний хрест

Камiнний хрест

І

Вiдколи Івана Дiдуха запам’ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем.

Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою спирав, може, лiпше, як нашильником.

То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Іванi жили виступали, однаково iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струнви, i однако з гори волочилися по землi.