Камінний хрест. Новели

Догори лiз кiнь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвивалася сiтею синiх жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.

Не раз ранком, iще перед сходом сонця, iхав Іван у поле цiльною дорiжкою. Шлеi не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель якби пiд пахою. І кiнь, i Іван держалися крепко, бо оба вiдпочали через нiч. То як iм траплялося сходити з горба, то бiгли.

Бiгли вдолину i лишали за собою слiди колiс, копит i широчезних п’ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону, на самiй серединi гори Іван починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.

– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ii слинов промивай, – говорив Іван iспересердя.

– Дiду Іване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…

Це хтось так брав на смiх Івана, що видiв його патороч зi свого поля.

Але Іван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i, встаючи, казав:

– Не бiси, вiгниеш та й сам вiпадеш, а я не маю чесу з тобов панькатиси…

А ще Івана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер пiдвiяв.

Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише хатчину завалену. А всього маетку лишив йому тато букату горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не орав його i не сiяв, i межi нiякоi на нiм не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже Іван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його голосний крик:

– Е-ех, мой, як тобов грену, та й по нитцi розлетишси, який же-с тежкий!

Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав iз плечей на землю.

А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:

– Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноем наверх, аж шкiра з колiн обскакуе. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору.