Камінний хрест. Новели

– Мой, маете так данцувати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилоси!

В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.

– Як-ем го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!

– Коби-м учинивси серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi ксьондзiв.

Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаеси, най си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти… Е, коби-то так по-мому…

– Ще не находивси такий секвертант, аби що з него стег за податок, ой, нi! Був чех, був нiмець, був поляк – г…, пробачейте, взели. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi печи та й грiху за него нема…

Всякоi бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi.

В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв Івана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але i в горлi мозилi понаростали. Ідуть слова тих спiванок, як жовте осiнне листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз зупиняеться на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та й Михайло отак спiвали за молодii лiта, що iх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.

Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию, цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такоi собi своiм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Мiхайле, приятелю!»

VI

– Дедю, чуете, то вже чес вiходити до колii, а ви розспiвалиси як за добро-миру.

Іван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки i взяв ii за рукав.