Камінний хрест. Новели

– Стара, гай, машiр – iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й пiдемо панувати.

Вийшли обое.

Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало – такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Іванихою, аби щось iзгори не впало i ii на мiсцi не роздавило. А Михайло ймив Івана за барки, i шалено термосив ними, i верещав як стеклий.

– Мой, як-ес газда, то фурни тото катране з себе, бо тi вiполичкую як курву!

Але Іван не дивився в той бiк.

Ймив стару за шию i пустився з нею в танець.

– Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!

Люди задеревiли, а Іван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ii живу з рук.

Вбiгли сини i силомiць винесли обох iз хати.

На подвiр’ю Іван танцював дальше якоiсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога i приповiдала:

– Ото-сми тi вiходила, ото-сми тi вiгризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.

VII

Плоти попри дороги трiщали i падали – всi люди випроваджували Івана. Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля танцював польки.

Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбi, то вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест:

– Видиш, стара, наш хрестик? Там е вiбито i твое намено. Не бiси, е i мое, i твое…

Засiдання

Раднi поволi стягалися до канцелярii. Кожний, заки входив до хати, висiкався у сiнях, обтирав нiс полою вiд кожуха i долонею ще доправляв.

Отак кожний iшов мiж люди. «Славайсу» – «Навiки слава» – та й сiдав на лавi, що стояла довкола хати.

Радних було вже з половина, старшi сидiли ближче до стола, а молодшi трохи подальше. В кутi коло печi стояли сiнники один на другiм, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лiкар письмо до громади, що того а того дня буде в селi, то вiйт кликав до себе полiцiяна Тому:

– Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярiю, бо, адi, прийшло письмо, що дохтор приiде.

Обшуруеш трохи пiдлогу, посиплеш пiском, розкладеш сiнники по пiдлозi, понакриваеш iх лантухами, поналиваеш тоi смердячоi води з баньки по кутах – та й очi заткаемо. Є припiс, що шпиталь мае бути на холеру, та й мус бути!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.