Камінний хрест. Новели

Твердий такт залiзницi гатив у мужицьку душу як молотом.

– Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керницi, а вiн десь на самiм сподi у такi подертi кожушинi, що Господи! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку, – десь я ему кажу, – а ти ж тут що дiеш?» А вiн менi вповiдае: «Ой дедю, не годен я у воську вiбути». Кажу я ему: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, адi, вже навчивси…»

Одна велика сльоза покотилася долiв лицем та й впала на тайстру.

– Їду до него, та знаю, що вже го не застану.

Але ци буде до кого вернутиси? Бiгла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби i взети. Ноги i посинiли вiд снiгу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав конi та й прiмкнув. Може, де там серед поля вже домерзае… Було стару взети. А нам же тепер чого треба? Най грошi йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошие, та пiдемо просючи межи люди у то мiсто, що Миколаева могила у нiм буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вiкнi спливали.

– Ой стара, тото-м дiждалиси на сивий волос вiнка! Тото, небого, десь б’еш головов у стiни, тото до Бога ридаеш!

Старий схлипав, як мала дитина. Плач i колiя вiдкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужиковi причувся голос його староi, як вона бiжить боса та просить, аби ii взяв з собою. Але вiн конi батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

– Набезпешно вже i не застану. Коби ще мене спретали разом з Миколов у могилу.

Най би-м гнили разом, як вкупi не можемо жити. Най би над нами i пес не гавкнув на чужi сторонi, але най бих укупi були! Де ж вiн сам буде в чужi чужиницi!

Колiя бiгла свiтами.

– А шкода, що-с був урiс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втети ще малому…

Колiя добiгала до великого мiста.

Виходив iз людьми. На вулицi лишився сам. Мури, мури, а мiж мурами дороги, а дорогами тисячi свiтил в один шнур понасилюванi. Свiтло у пiтьмi потопало, дрожало.

Ось-ось впаде, i чорне пекло зробиться.

Але свiтила пускали корiння у пiтьму i не падали.

– Ой Миколайку, кобих тi хоть умерлого видiв. Вже i менi, синку, тут буде амiнь!

Сiв пiд мур. Тайстру поклав на колiна. Сльози вже на неi не падали. Мури подавалися один д’ одному, свiтила сходилися всi докупи i грали барвою, як веселка. Замкнули мужика, аби його добре оглянути, бо вiн з дуже далеких краiв сюда завандрував. Став дощ накрапати.